Він пішов чорними сходами у двір, через діру в стайні, не виходячи з дворів, і дійшов до бюро праці. Там він ризикнув перетнути широку проїжджу частину, тоді пірнув у двір трикутного кварталу, тут і там натикаючись на групки людей, які розносили чутки та обговорювали варіанти на кухнях, у сараях, дворах, коридорах. Він вийшов на вулицю Кракуса і опинився навпроти будинку лікаря. Перетнув вулицю, не помічений патрулем, що ходив коло південної межі гетто, у трьох кварталах звідти — там, де Шиндлер уперше побачив крайнощі расової політики Райху.
Будинок, де жив доктор Г., виявився порожнім, але у дворі Польдек зустрів наляканого чоловіка середніх років, і той розповів йому, що зондеркоманда тут уже побувала, а лікар із дружиною спочатку сховались, а потім пішли в каналізацію. Мабуть, так і треба робити, сказав той чоловік. Вони, есесівці, повернуться. Польдек кивнув; він знав тактику операцій, сам переживши не одну.
Він повернувся додому тим самим шляхом і знову спокійно перетнув дорогу. Але в будинку № 2 нікого не було, Міла забрала з собою багаж, усі двері стояли прочинені, кімнати порожні. Він подумав: а може, всі вони там, біля лікарні, сховалися — доктор Г., його дружина і Міла. Може, Г. взяли її з собою з огляду на те, що вона дуже хвилювалась, і на її поважну лікарську родину.
Польдек знову вибіг через стайню, альтернативними шляхами пробрався у двір лікарні. Немов зневажені білі прапори, з балконів обох верхніх поверхів звисали закривавлені простирадла. На бруківці лежала гора тіл. У когось із них були розбиті голови, викручені руки чи ноги. То, звичайно, не були останні пацієнти докторів Б. і Г. Цих людей було тут затримано і страчено протягом дня. Когось із них було ув’язнено нагорі, розстріляно там, а тоді викинуто у двір.
Коли потім Польдека питали, скільки їх було, він казав, що шістдесят чи сімдесят, хоча лічити тіла в цій піраміді він не мав часу. Краків був провінційним містечком, а Польдек був вихований як дуже товариська дитина на Подґужі, згодом у центрі: він часто ходив із матір’ю в гості до заможних і відомих людей міста. І тепер він упізнавав у цій горі тіл знайомі обличчя: давні мамині клієнти, люди, які питали його, як навчання в школі імені Костюшка, отримували швидку відповідь, пригощали його, симпатичне хлоп’ятко, цукерками й тістечками. Тепер вони ганебно лежать на очах у всіх, хто йтиме повз, у залитому кров’ю дворі.
Чомусь Пфефферберґові не спало на думку шукати тіла дружини і подружжя Г. Він немовби відчував, навіщо він тут. Він непохитно вірив, що колись прийдуть кращі роки, роки справедливого суду. Він також, як і Шиндлер тоді на пагорбі за Ренкавкою, почувався свідком.
Він розгубився, побачивши натовп людей на Венгерській, за двором лікарні. Вони рухалися до ренкавської брами з похмурою, але не сповненою відчаю млявістю заводських робітників вранці в понеділок, навіть не як уболівальники футбольної команди, яка програла. У цій хвилі людей він помітив сусідів із Юзефінської. Він вийшов із двору, несучи пам’ять про все бачене, немов клинок у рукаві. Що з Мілою? Чи хто знає? Вона вже пішла, сказали вони. Тут були зондеркоманди. Вона вже, певно, за брамою, іде туди, куди й усі. До Плашува.
Леопольд і Міла, звичайно, мали план на випадок подібних непередбачуваних обставин. Коли один із них потрапить до Плашува, хай другий намагається не опинитися за ґратами. Він знав, що Міла має талант ненав’язливості й непомітності, який може стати в пригоді в’язневі; але сильний голод може її змучити. Він носитиме їй харчі з волі. Він вірив, що це можна влаштувати. Однак то було непросте рішення: ошелешені люди, яких не дуже й охороняло СС, тепер рухалися до південної брами. Плашувські фабрики за колючим дротом були тим, про що більшість людей небезпідставно міркували як про безпечне і тривале місце.
Світло, попри пізню годину, було різким, ніби ось-ось мав піти сніг. Польдек зумів перейти дорогу і зайти в порожні квартири по другий бік. Йому було цікаво, чи правда вони порожні, чи там хитро або наївно причаїлися люди гетто — ті, хто був певен, що коли вже потрапиш у руки СС, то все скінчиться газовою камерою.
Польдек шукав ідеальної схованки. Він пішов провулками на дров’яний склад на Юзефінській. Дрова були дефіцитом. Тож не було великих споруд, де кололи б дрова чи складали їх. Найнадійніше виглядало місце за залізними ворітьми біля входу в двір. Їхній розмір і чорнота немовби обіцяли спокійну ніч. Пізніше він і не повірить, що так охоче обрав саме їх.
Він скулився за тією половиною воріт, яка відхилялася до стіни порожніх конторських приміщень. У щілину коло петель було видно той бік Юзефінської, звідки він прийшов. З-за цього крижаного шматка заліза він бачив смужку холодного вечора, його сіре світіння, і міцніше закутався в пальто. Повз браму пройшли, поспішаючи, чоловік і дружина, обминаючи покинуті вузли, валізи, намарне підписані великими літерами. КЛЯЙНФЕЛЬД, у вечірньому світлі проголошували вони, ЛЕРЕР, БАУМЕ, ВАЙНБЕРҐ, СМОЛЯР, СТРУС, РОЗЕНТАЛЬ, БІРМАН, ЦАЙТЛІН. Невиліковні імена. «Гори речей, обтяжених пам’яттю, — напише про таке видовище молодий художник Йозеф Бау. — Де мої скарби?»
З-поза цього бойовища, всіяного загубленими речами, Леопольд почув лютий собачий гавкіт. І ось на Юзефінську, на другий бік, вийшло троє есесівців, одного з них тягли вперед два великі службові пси на повідках. Вони повели собаківника в будинок № 41 по Юзефінській, а двоє інших есесівців лишилися чекати надворі. Польдек зосередив усю увагу на псах. Схоже, то були наполовину далматинці, наполовину німецькі вівчарки. Пфефферберґ і далі бачив Краків дружнім місцем, а ці собаки тут здавалися чужими, немовби їх вивели з якогось іншого, зовсім страшного гетто. Адже навіть у цю годину, серед розкиданих торб, ховаючись за стулкою воріт, він був вдячний рідному місту і гадав, що справжнє лихо відбувається завжди деінде, в якомусь не такому благословенному місті. За наступні півхвилини ця віра розвіється. Те, гірше за що бути не може, сталося в Кракові. Крізь щілину він побачив, що коли є на світі полюс зла, то він не в Тарнові, Ченстохові, Львові чи Варшаві, як здавалося. Він просто тут, на північному кінці вулиці Юзефінської, у ста двадцяти кроках від нього. З будинку № 41 із криком з’явилася жінка з дитиною. Один із собак вчепився жінці зубами в спідницю, в стегно. Есесівець, який займався собаками, забрав дитину і вдарив її об стіну. Від самого цього звуку Пфефферберґ заплющив очі, почув він і постріл, який зупинив плач і опір жінки.
Десь так, як Пфефферберґ мимохідь оцінив розмір гори мертвих тіл у шістдесят чи сімдесят людей, він завжди казав, що дитині було два чи три роки.
Можливо, ще до того, як жінка померла, і вже точно раніше, ніж сам це усвідомив, — немовби це сталося відрухово, спрацював якийсь орган хоробрості в його голові — Пфефферберґ припинив вмерзати в ворота, які не могли захистити його від собак, і вийшов на відкриту частину двору. Він моментально пригадав військовий вишкіл часів Війська Польського. Тож він вийшов у двір як людина, якій дано певне церемоніальне доручення, схилився і заходився прибирати вузли з речами з дороги, складаючи їх понад стінами двору. Він почув, як підійшли троє есесівців: гарчання й сопіння псів він уже відчував майже шкірою, і весь вечір, здається, натягся, немов їхні повідки. Коли вони підійшли до нього приблизно на десять кроків, Польдек став струнко, дозволив собі, вдаючи такого собі єврея-союзника з європейським вихованням, помітити їх. Він побачив: їхні бриджі й чоботи поплямовані кров’ю, але ці чоловіки не стидалися з’явитися перед іншими людьми в такому вигляді. Офіцер посередині був найвищий на зріст. Він не скидався на вбивцю: на його великому обличчі, у тонкій лінії губ читалися чутливість і делікатність.
Пфефферберґ у своєму пом’ятому костюмі по-польськи клацнув картонними підборами і віддав честь тому есесівцю, що посередині. У званнях СС Леопольд не орієнтувався, тож не знав, як звернутися до офіцера.