Вона дещо чула про гера Шиндлера, але до цього дня його не бачила. Того вечора її аж ніяк не заспокоював вигляд двох здорованів, які сиділи один навпроти одного за низеньким столом, в очевидній згоді й братерстві. Це Гелену ніяк не цікавило, оскільки вона розуміла невідворотність власної смерті. Дівчина думала тільки про те, як зберегти життя молодшій сестричці, яка працювала на табірній кухні. Вона тримала у сховку гроші, якими сподівалася допомогти сестрі вижити. Але на її власне життя, думала Гелена, уже жодна сума, жодна домовленість вплинути не може. Тож вони випивали, а табір занурювався в сутінки.
Уже минуло багато часу, відколи «Колискова» Брамса у виконанні Тосі Ліберман заспокоїла жіночу частину табору і спроквола долинула крізь дошки бараків і до чоловічої частини, а два великі чоловіки все сиділи. Їхні феноменальні печінки горіли, як доменні печі. І в слушний час Оскар перехилився через стіл, розігруючи дружність, яка навіть після такої кількості випитого була суто маскою… Оскар нахилився до Амона, проникливий, як демон, і почав переконувати коменданта бути стриманішим.
Амон сприймав це добре. Оскарові здалося, що думка про помірність приваблює Ґьота — така спокуса гідна імператора. Амон міг уявити недужого раба, впряженого у вагонетку, в’язня, який повертається з кабельного заводу, хитаючись — так нестерпно вдавано — під вагою одягу чи дров, які взяв коло брами. І дивне тепло розлилося в животі Амона від химерної фантазії: він би пробачив цього ледацюгу, цього жалісливого артиста. Як Калігула, мабуть, відчував спокусу бачити себе Калігулою Добрим, так і образ Амона Доброго якийсь час займав уяву коменданта. Та він, по суті, завжди мав до такого слабкість. Ось зараз його кров золотилася від коньяку, коло його ніг спав майже весь табір — і Амон більше відчував спокусу бути добрим, ніж страх воздаяння. А зранку він пригадає попередження Оскара і зіставить його зі свіжими новинами про нову російську загрозу на фронті біля Києва. Сталінград від Плашува неймовірно далекий. А от відстань до Києва можна собі уявити.
За кілька днів після пиятики Оскара з Амоном на «Емалію» почали надходити новини, що подвійна спокуса подіяла на коменданта. Доктор Седлачек, повернувшись до Будапешта, перекаже Саму Шпрінґманну, що Амон, принаймні тимчасово, припинив свавільно вбивати людей. І добрий Саму, перейнятий різноманітними лихами в різних місцях — від Дахау і Дрансі на заході до Собібору з Белжцем на сході — сподівався, що бодай тимчасово діру в Плашуві закрито.
Але спокуса милувати швидко розвіялася. Якщо була якась коротка перерва, то ті, хто пережив Плашув, її не пригадують. Убивства, з їхньої точки зору, були безперервними. Якщо Амон один чи два ранки не вийшов на свій балкон, то це не означало, що він не вийде знову. Для того щоб дати навіть найбільш навіюваному в’язню надію на серйозні зміни в натурі коменданта, самої тимчасової відсутності Ґьота на балконі було мало. А потім він, у кожному разі, вийде на ганок у своїй австрійській шапочці, яку вдягав, коли був налаштований на вбивство, і виглядатиме в бінокль порушників.
Доктор Седлачек повернувся до Будапешта не лише зі звісткою про зміни в Амона, а й з більш надійними даними з табору Плашув. Одного дня охоронець із «Емалії» прийшов по Штерна, щоб провести його на Заблоче. Щойно Штерн підійшов до брами фабрики, його одразу провели нагору, до нової квартири Оскара.
Тоді Оскар відрекомендував його двом панам у гарних костюмах. Одним з них був Седлачек, другий — єврей зі швейцарським паспортом — назвався Бабаром.
— Мій любий друже, — звернувся Оскар до Штерна, — я прошу вас описати ситуацію в Плашуві настільки повно, наскільки ви зможете до вечора.
Штерн до того часу не бачив ні Седлачка, ні Бабара і думав, що Оскар поводиться необачно.
Він уклонився, пробурмотів, що перед тим, як братися до цього завдання, хотів би перемовитися словом особисто з паном директором.
Оскар, бувало, казав, що Іцхак Штерн ніколи не може сказати чи попросити про щось прямо, все провозить контрабандою під товстим шаром балачок про вавилонський Талмуд і ритуали очищення. Але тепер Штерн говорив упрост.
— Скажіть, будь ласка, гере Шиндлере, — спитав він, — ви не вважаєте, що це — жахливий ризик?
Оскар спалахнув. Перш ніж він оволодів собою, малознайомі люди в сусідній кімнаті, напевне, його почули.
— А я вас спитаю: ви як думаєте, є ризик?! — Тоді він охолов і сказав: — Ризик є завжди, ви це знаєте краще за мене. Але цим двом людям можна довіряти.
Урешті, Штерн до вечора писав доповідь. Він був учений, звичний писати точну прозу. Організація з порятунку в Будапешті й сіоністи в Стамбулі отримають від Штерна надійні відомості. Якщо помножити свідчення Штерна на тисячу сімсот великих і малих таборів примусової праці в Польщі, то вийде картина, від якої світ здригнеться!
Седлачкові з Оскаром було потрібно більше, ніж розповідь Штерна. Уранці після пиятики з Амоном Оскар виніс свою героїчну печінку з Плашува до того, як настав час бути на роботі. Між навіюванням Амонові толерантності, яким Оскар займався вночі, він також добував письмовий дозвіл влаштувати двом своїм «братам-підприємцям» екскурсію його ідеальним промисловим містечком.
Уранці Оскар привів обох до сірої будівлі адміністрації і став вимагати допомоги Häftling (в’язня) Іцхака Штерна, щоб він їх поводив табором. Седлачків товариш Бабар мав щось на зразок мініатюрної камери, але носив її в руках, не криючись.
Майже можна було повірити, що коли б на нього звернули увагу есесівці, то він би ще й радо постояв з ними хвилин п’ять і похвалився б своєю чудовою штучкою, привезеною з останнього відрядження до Брюсселя чи Стокгольма.
Коли Оскар і будапештські гості вийшли з адміністрації, Оскар узяв сухорлявого вченого Штерна за плече. Друзі радо б подивилися на цехи та житлову частину, сказав Оскар. Але якщо Штернові здасться, що вони мають на щось звернути особливу увагу, то він має просто нахилитись і зав’язати шнурки.
Ґьотовою основною магістраллю, викладеною з розбитих могильних плит, вони пройшли повз казарми СС. Там майже одразу у в’язня Штерна розв’язався шнурок. Товариш Седлачка зняв бригади, які тягли повні вагонетки з каменоломень, а Штерн пробурмотів:
— Перепрошую, панове.
Але він возився зі шнурками достатньо довго, щоб панове змогли поглянути під ноги й прочитати написи на уламках пам’ятників. Тут лежали могильні плити Блюми Ґемайнерової (1859–1927); Матильди Лібескінд, яка упокоїлась у віці дев’яноста років у 1912 році, Гелени Вахсберґ, яка померла під час пологів у 1911 році; тринадцятирічної Розі Ґродер, яка загинула у 1931 році; Софії Роснер і Адольфа Ґоттліба, які померли ще за Франца-Йосифа. Штерн хотів, щоб вони побачили, як імена пристойних покійників стали бруківкою.
Далі вони проминули Puffhaus, бордель для есесівців і українців, в якому працювали польські дівчата, а потім підійшли до каменоломні, де працівники вгризались у вапнякову скелю. У Штерна знову розв’язалися шнурки, тож їх треба було зав’язати рифовим вузлом: він хотів, щоб це було зняте. Тут гинули люди у важкій праці з молотком і зубилом.
Ніхто з наляканих людей, що працювали в каменоломні, не подав жодних ознак допитливості, що це за гості прийшли зранку. Іван, українець-шофер Амона Ґьота, чергував там, а наглядачем був круглоголовий німецький кримінальник на ім’я Ерік. Ерік уже продемонстрував здатність знищувати цілі сім’ї, убивши власну матір, батька, сестру. На той момент його мали б повісити чи принаймні посадити в тюрму, якби в СС не зрозуміли, що є гірші злочинці за таких і що Еріка їм треба взяти на роботу, щоб він ними попихав. Як згадував у своїй доповіді Штерн, краківського лікаря на ім’я Едвард Ґольдблатт відправив сюди з клініки есевіський доктор Бланке разом зі своїм протеже-євреєм, доктором Леоном Ґроссом. Ерік був радий бачити в каменоломні людину культурну, фахову, яка виявилася непридатною для такої праці, і лікаря почали бити, щойно він продемонстрував невпевнене володіння молотком і цвяхами. Протягом кількох днів його бив Ерік та різні есесівці й українські найманці. Лікаря змушували працювати з розпухлим у півтора разу лицем, з запухлим оком. Ніхто не знав, яке порушення техніки видобування каменю штовхнуло Еріка на останнє побиття доктора Ґольдблатта.