Оскар знав те німецьке село Брюннліц із дитинства. Його національний склад був помітний уже з назви, бо чехи назвали б село Брненець, так само як у чехів Цвіттау перетворилося на Світаву. Мешканці Брюннліца не дуже хотіли бачити по сусідству тисячу чи більше євреїв. Мешканцям Цвіттау, з яких була й частина працівників Гоффманів, теж це б не сподобалося — таке забруднення, ще й під час війни, їхнього селянсько-промислового закутка.
У кожному разі, Оскар поїхав швидко оглянути місце. До адміністрації братів Гоффманів він не ходив, адже це викликало б певні підозри в упертішого брата, котрий очолював компанію. Але Шиндлер зміг забрести до прибудови так, що його ніхто не зупинив. То були старомодні двоповерхові промислові споруди, посередині між якими був двір. Перший поверх мав високу стелю і був заставлений старими машинами та ящиками вовни. Верхній поверх, напевне, мали займати контори і легше обладнання. Великі преси там ставити, напевне, не можна. Унизу місця цілком вистачить для нових цехів DEF, контор, а десь у кутку може бути квартира директора. Угорі будуть бараки для в’язнів.
Оскар був у захваті від цього місця. Він поїхав до Кракова, і йому вже не терпілося цим зайнятися, заплатити за що слід, знову поговорити з Мадрічем. Адже Зюссмут міг знайти місце і для Мадріча, може, навіть у цехах Брюннліцу.
Повернувшись, Шиндлер дізнався, що бомбардувальник союзників, підбитий винищувачем Люфтваффе, упав на два крайні бараки у дворі фабрики. Його покривлений обгорілий фюзеляж лежав на сплющених бараках. На «Емалії» залишилася тільки невелика група в’язнів, щоб згортати виробництво й доглядати фабрику. Вони бачили, як палаючий літак падав. Усередині було двоє людей, їхні тіла обгоріли. Представники Люфтваффе, які прийшли їх забрати, сказали Адамові Ґарде, що бомбардувальник був «стірлінгом» і його пілоти — австралійцями. В одного з них залишилася в руках обгоріла Біблія англійською мовою — напевне, він тримав її, коли літак падав. Ще двоє стрибнули з парашутами десь у передмістях. Одного з них знайшли: він помер від ран, за спиною в нього залишався парашут. Другого підібрали партизани і десь переховували. Ті австралійці займалися тим, що скидали допомогу для партизанів у дикі ліси східніше від Кракова.
Якщо Оскар хотів якогось знаку, що він усе робить правильно, то ось воно й було. Ці люди, напевне, прибули з якихось містечок австралійського бушу, які навіть уявити годі, щоб пришвидшити кінець усього цього в Кракові. Він одразу зателефонував до чиновника, який відповідав за рухомий склад в адміністрації начальника Східної залізниці Гертайса, і запросив його пообідати й поговорити про потенційну потребу DEF у залізничних платформах.
Тиждень по тому Оскар поговорив із Зюссмутом, а панове в берлінському Комітеті з озброєння дали розпорядження губернаторові Моравії, що зброярське підприємство Оскара буде розташоване в прибудові прядильної фабрики Гоффманів у Брюннліці. Чиновники губернатора нічого вже не вдіють, сказав Зюссмут Оскарові телефоном — хіба що затримають із паперами. Але Гоффмани та інші партійці Цвіттау вже радились і виносили резолюції проти Оскарового підприємства в Моравії. Голова районного комітету партії у Цвіттау написав до Берліна, скаржачись, що єврейські в’язні з Польщі становитимуть загрозу для здоров’я моравських німців. Висипний тиф, дуже ймовірно, може з’явитись у регіоні уперше за сучасну історію, а маленький зброярський завод Оскара, цінність якого для воєнних дій сумнівна, ще й приваблюватиме бомбардувальники союзників — у результаті збитків зазнає важлива фабрика Гоффманів. Кількість єврейських злочинців у пропонованому Шиндлером таборі переважить мале добропорядне населення Брюннліца і стане раковою пухлиною на порядному суспільстві Цвіттау.
Такі протести були марними, бо йшли просто до берлінського кабінету Еріха Ланґе. Скарги до Троппау перехоплював чесний Зюссмут. Однак на стінах Оскарового рідного міста тут і там висіли плакати: «Не пустимо єврейських злочинців».
І Оскар платив. Платив Комітету з евакуації в Кракові, який допоміг прискорити отримання дозволу на перевезення обладнання. Економічний відділ у Кракові треба було стимулювати, щоб отримати потрібні дозволи. У ті дні валюта була не дуже у фаворі, тож Шиндлер платив натурою: кілограмами чаю, парами шкіряного взуття, килимами, кавою, рибними консервами. Після обіду він подовгу крутився в провулках біля краківського ринку, виторговуючи те, чого бажали бюрократи. В іншому випадку, він був певен, вони змусять його чекати, доки останнього з його євреїв не заберуть до Аушвіцу.
Саме Зюссмут сказав йому, що до Інспекції з озброєння пишуть із Цвіттау, звинувачуючи Оскара в операціях на чорному ринку.
— Коли вже вони пишуть мені, — продовжив він, — то можна закладатися, що такі самі листи йдуть до шефа моравської поліції оберштурмфюрера Отто Раша. Вам слід познайомитися з Рашем і показати, який ви симпатяга.
Оскар був знайомий із Рашем, коли той був шефом поліції в Катовицях. За щасливим збігом обставин Раш був головою «Ferrum AG» в Сосновці, компанії, у якої Оскар закуповував сталь. Але вирушаючи до Брно, щоб перешкодити намірам інформаторів, Оскар не покладався на таку нетривку матерію, як взаємна дружба. Він прихопив із собою діамант і використав його під час зустрічі. Коли коштовність перейшла на ту половину столу, де сидів Раш, то вона зміцнила брненський фронт Оскара.
Оскар пізніше оцінював витрати на організацію перевезення до Брюннліцу в сто тисяч райхсмарок (майже сорок тисяч доларів). Ті, хто пережив лихоліття завдяки йому, погоджуються з такою цифрою, хоча дехто, хитаючи головою, сумнівався: «Та ні, більше! Певне, що це більше коштувало».
Він уклав так званий підготовчий список і передав його в адміністрацію Плашува. У ньому була понад тисяча імен: і ті, хто працював у таборі при «Емалії», і нові люди. У ньому вже з’явилася Гелена Гірш, і Амон був далеко й заперечувати не міг.
І список би ще побільшав, коли б Мадріч погодився переїхати з Оскаром до Моравії. Тож Оскар далі обробляв на цей предмет Тіча, свого спільника, який міг би вмовити Мадріча. Ті в’язні з Мадрічевої фабрики, які були наближені до Тіча, знали, що список укладається, що вони могли б туди потрапити. Тіч їм сказав прямо: «Вам необхідно туди потрапити. У всьому морі паперів Плашува певне майбутнє є тільки в тих, хто буде на десятку сторінок Оскарового списку».
Але Мадріч усе ніяк не наважувався, чи хоче він об’єднатися з Оскаром, чи додаватиме до загальної кількості людей три тисячі своїх.
І знов-таки, датування Оскарового списку оповите туманом, тож навколо нього можливі легенди. Хоча самого існування списку туман не стосується: екземпляр цього документа можна побачити сьогодні в архівах «Яд Вашем».
Немає ніяких сумнівів щодо імен, які Оскар і Тіч згадали в останній момент і внесли в офіційний папір. Імена в списку є безсумнівними. Але обставини породжують легенди. Проблема в тому, що список згадують настільки активно, що він від цього немовби розпливається. Список — це абсолютне добро. Список — це життя. Але за його пом’ятими краями лежить провалля.
Деякі, чиї імена з’явились у списку, кажуть, що на віллі Ґьота була вечірка, зустріч есесівців і підприємців, де вони згадували весь той час, який із приємністю провели разом. Дехто навіть вважає, що в ній брав участь і сам Ґьот, але, оскільки його під заставу не випустили, то такого бути не могло. Інші гадають, що гуляли у квартирі Оскара над його фабрикою. Оскар понад два роки влаштовував там чудові бенкети. Один із в’язнів «Емалії» пам’ятає, як тоді в 1944 році стояв на нічній вахті, а о першій ночі з квартири вийшов Оскар — відпочити від галасу нагорі, — і приніс йому два тістечка і двісті цигарок, іще й пляшку його товаришу по вахті.
На «прощальному вечорі» Плашува, хоч би де він відбувався, серед гостей були доктор Бланке, Франц Бош і, дехто каже, оберфюрер Юліан Шернер, який узяв відпустку зі своїх партизанських ловів. Були там також Мадріч і Тіч. Тіч потім скаже, що там Мадріч уперше скаже Оскару, що не поїде з ним у Моравію. «Я зробив для євреїв усе, що міг», — сказав Мадріч. Це було обдумане рішення; Тіч цілими днями бував у нього, але переконати так і не зміг.