Проти таких звертань унтерштурмфюрер нічого вдіяти не міг. Хоча Ліпольд лютився, чуючи таке, Оскар одразу про це забував. А коли гер директор увійшов у двір разом із жінками, то Ліпольд уже нічого не міг зробити, щоб порушити цю впевненість.
Чоловіки дізналися новину. Вони стояли на балконі гуртожитку і дивилися вниз. Штернберґ із сином шукали пані Клару Штернберґ, Старший Файґенбаум із Лютеком виглядали Ноху Файґенбаум і її тоненьку дочку. Юда Дреснер із сином Янеком, старий пан Єрет, ребе Левартов, Ґінтер, Ґарде, навіть Марсель Ґольдберґ — усі над силу видивлялися своїх жінок. Мундек Корн виглядав не тільки матір і сестру, а й оптимістичну Люсю, до якої в нього зароджувалася симпатія. Бау занурився в меланхолію, від якої так уповні й не отямився. Він уперше точно знав, що його мати і дружина не приїхали до Брюннліцу. А ювелір Вулкан, побачивши у дворі внизу свою Хаю, тепер вражено зрозумів, що справді були такі люди, які змогли втрутитися в хід речей і принести неймовірний порятунок.
Пфефферберґ помахав Мілі подарунком, який він підготував до її приїзду: клубком ниток, який поцупив з одного із забутих Гоффманами ящиків, і сталевими спицями, які він сам зробив у зварювальному цеху. Десятирічний син Френсіс Спіри теж дивився вниз із балкона. Щоб не кричати, — бо у дворі було чимало есесівців — він заткнув собі рота кулаком.
Жінки, заточуючись, ішли бруківкою у своєму аушвіцькому лахмітті. Їхні голови були обстрижені. Серед них були хворі, настільки охлялі, що їх ледве можна було впізнати. Але це був дивовижний момент. Нікого не здивує, коли виявиться, що більше ніде на той час у розбитій війною Європі такої зустрічі не було. Ніколи не було й не буде іншого такого порятунку з Аушвіцу.
Жінок повели до їхнього окремого гуртожитку. На підлозі лежала солома — нар ще не поставили. З величезної емальованої каструлі всім налили того самого супу, про який Оскар сказав коло брами. Суп був ситний і наваристий, зі шматочками всякої всячини. Його запах став знаком цінності решти неймовірних обіцянок: «Вам немає чим перейматися».
Але доторкнутися до своїх чоловіків вони не могли. Поки що жіночий гуртожиток був на карантині. Навіть Оскар, за попередженням лікарів, хвилювався, які хвороби вони привезли з Аушвіцу.
Однак ізоляцію можна було прорвати в трьох місцях. По-перше, над нарами Моше Бейського зі стіни виймалася цеглина. Ближчі вечори чоловіки просиджували на колінах на матраці Бейського, передаючи в дірку записки. Крім того, в цехах була невелика вентиляція з жіночого туалету. Пфефферберґ поставив там ящики так, що вийшла така собі кабінка, в якій хтось міг сидіти і перегукуватися через вентиляцію. Нарешті, рано вранці й пізно ввечері було багатолюдне ще одне місце — дротяний бар’єр між чоловічим і жіночим балконами. Там зустрічалися Єрети: старий пан Єрет, з чийого дерева будувалися бараки на першій «Емалії», і його жінка, яку він ховав від операцій, що проходили в гетто. В’язні, бува, жартували про бесіди пана і пані Єретів. «Як працює твій кишечник, люба?» — урочисто питав пан Єрет дружину, яка щойно прибула з бараків Біркенау, де шаленіла дизентерія.
У принципі, лягати до шпиталю не хотів ніхто. У Плашуві то було небезпечне місце, де на людей чекала радикальна бензинова терапія доктора Бланке. Навіть тут, у Брюннліці, завжди був ризик того, що раптом прийде якась інспекція на кшталт тієї, яка забрала хлопчиків. За меморандумами Оранієнбурґа, в клініці табору праці не повинні лежати хворі з серйозними хворобами. Для ролі будинків милосердя такі лікарні не підходили. Там мали надавати першу допомогу в разі професійних травм. Але все ж у брюннліцькій лікарні було повно жінок. Юна Янка Файґенбаум також лежала там. Дівчина давно хворіла на рак і померла б у кожному разі, навіть у найкращому місці. Принаймні тепер Янка опинилася в найкращому можливому місці. Принесли до лікарні і пані Дреснер, і були ще десятки таких, які не могли їсти чи втримати в шлунку їжу. Оптимістична Люся і ще двоє дівчат хворіли на скарлатину, і разом з рештою хворих їх тримати було не можна. Їм поставили ліжка в підвалі, у теплі котлів. Навіть у мареннях, коли її морозило, Люся усвідомлювала дивовижне тепло цієї підвальної палати.
Емілія займалася лікарнею тихо, мов черниця. Ті, хто в Брюннліці почувався добре, робітники, які розбирали машини, що лишилися від господарства Гоффманів і переносили їх на склади понад дорогою, майже не помічали її. Один із них потім казав, що Емілія була тихою і покірною дружиною. Адже здорове населення Брюннліцу лишалося під враженням від блиску Оскара, від цієї авантюри вірності з новим табором. Навіть якщо говорити про жінок, які трималися на ногах, то всією їхньою увагою заволодів великий, чарівний, всесильний Оскар.
Наприклад, Мансі Роснер. Трохи пізніше Оскар прийде до верстата, де вона працювала в нічну зміну, і вручить їй скрипку Генрі. Якимсь чином, навідавши Гессебрьока в Ґрьосс-Розені, він знайшов час піти на склад і добути інструмент. Він викупив скрипку за сто райхсмарок. Шиндлер вручив її Мансі, усміхнувся, немовби це було своєрідною обіцянкою повернути до скрипки й скрипаля.
— Інструмент той самий, — тихо промовив він. — Тільки мелодія поки що інша.
Мансі було непросто розгледіти за Оскаром і чудесно поверненою скрипкою тиху дружину директора. А от для тих, хто був на смертній межі, Емілія була дуже помітна. Вона годувала їх манною кашею, яку сама варила на власній кухні з Бог знає де добутої крупи і приносила до Krankenstube. Доктор Александр Біберштейн уже думав, що з пані Дреснер усе скінчено. Однак Емілія тиждень відгодовувала її з ложки манною кашею — і дизентерія відступила. Пані Дреснер, здається, підтверджувала міркування Міли, що коли б Оскар не врятував їх із Біркенау, більшість не прожила б і тижня.
Піклувалася Емілія і про дев’ятнадцятирічну Янку Файґенбаум. Брат дівчини Лютек, працюючи в цехах, іноді помічав, як Емілія йшла зі своєї квартири внизу із казанком власноручно звареного супу для вмираючої Янки.
— Оскар її підкорив, — скаже потім Лютек про Емілію, — як і нас усіх. Але вона діяла сама собою.
Коли у Файґенбаума зламалися окуляри, Емілія домовилася про їх ремонт. Рецепт на окуляри лишився в кабінеті якогось лікаря в Кракові, пролежав там від часів гетто. Емілія домовилася з кимось, хто їхав до Кракова, щоб той узяв рецепт і привіз готові окуляри. Лютек вважав це більш ніж простим добром, особливо в системі, якій була дуже потрібна його короткозорість, в системі, яка мала на меті поскидати окуляри з усіх євреїв Європи. Розповідають чимало історій, як Оскар справляв нові окуляри різним в’язням. Виникає питання, чи якісь добрі дії Емілії не додалися до легенди про Оскара, як подвиги дрібніших героїв додалися до подвигів короля Артура чи Робіна Гуда.
Розділ 34
У Krankenstube працювали лікарі Гільфштейн, Гандлер, Левкович і Біберштейн. Усі вони переймалися через імовірність епідемії тифу. Адже тиф не лише становив загрозу для здоров’я. Він міг стати, відповідно до наказу, приводом закрити Брюннліц, загнати інфікованих ним людей до вагонів для худоби, після чого їх би залишили помирати в Біркенау в бараках, позначених написом «ACHTUNG TYPHUS!». Під час одного з візитів Оскара до шпиталю, приблизно через тиждень після приїзду жінок, Біберштейн повідомив йому, що серед них є дві, в кого від підозрює тиф. Головний біль, лихоманка, загальна слабкість, болі в усьому тілі — усі ці симптоми. Біберштейн очікував, що за кілька днів у цих пацієнток буде й характерний для тифу сип. Їх потрібно десь ізолювати.
Біберштейн не дуже інформував Оскара про тиф. Цю хворобу переносять воші. В’язням докучала неконтрольована кількість цих паразитів. Інкубаційний період недуги становить приблизно два тижні. У цей момент носіями тифу може бути і десять, і сто людей. Навіть якщо поставити нові нари, усе одно пацієнти розташовані занадто близько. Коханці переносять заражених паразитів, коли зустрічаються — швидко, таємно — в якихось тихих закутках фабрики. Тифозні воші шалено мігрують. Тепер здавалося, що вони своєю енергією можуть звести всі старання Оскара нанівець.