— Не хвилюйся, все гаразд.
Він стояв близько, немовби для того, щоб показати інспекторам, що це не інфекційна хвора.
— Це єврейка, — просто промовив він. — Я не хотів класти її до Krankenstube. Запалення суглобів. Їй уже все одно не жити. Лікарі дають їй не більше за тридцять шість годин.
Тоді він почав розводитися про гарячу воду, звідки й куди вона йде, про парову обробку одягу для боротьби з вошами. Показував на всілякі лічильники, труби, циліндри. Він ходив просто коло її ліжка, немовби воно теж було чимось нейтральним, частиною механізму. Люся не знала, куди їй дивитися, чи розплющити, чи заплющити очі. Вона намагалася вдавати, що лежить у комі. Це могло б бути вже занадто, але тоді Люся над цим не замислювалася, а потім Оскар запросив есесівців знову нагору, і коли вони пішли вперед до сходів, осяяв Люсю обережною усмішкою. Вона пролежить у цій підземній палаті півроку, а тоді побреде нагору навесні і знову почуватиметься жінкою в новому світі.
Протягом зими Оскар облаштував незалежний арсенал. І знов-таки про це ходять легенди: дехто каже, що зброю він купив наприкінці зими в чеських підпільників. Але Оскар у 1938 і 1939 роках був відомий як націонал-соціаліст і, напевне, з чехами б мати справу не ризикнув. Більша частина тієї зброї, у кожному разі, походила з бездоганного джерела — від оберштурмабанфюрера Раша, моравського шефа поліції й СС. Той невеличкий склад містив карабіни й автомати, трохи пістолетів, ручних гранат. Згодом Оскар мимохідь розповість про те, як вони були добуті: «під приводом захисту моєї фабрики, за ціною персня з діамантом для його [Раша] дружини».
Оскар не розповідає в деталях, що саме в нього відбулося в кабінеті Раша у брненському замку Шпільберк. Однак це нескладно уявити. Гер директор, стурбований імовірністю повстання невільників з огляду на події на фронті, хоче дорого продати своє життя у своєму кабінеті з автоматом у руках, милосердно вділивши одну кулю дружині, щоб врятувати її від чогось гіршого. Також гер директор розглядає ймовірність появи росіян коло його брами. Мої цивільні інженери Фухс і Шонбрун, мої чесні техніки, моя секретарка, яка розмовляє німецькою, — їм усім потрібні засоби опору. Це, звичайно, похмурі розмови. Я б радше повів мову про щось ближче до нашого серця, гере оберштурмбанфюрере. Я знаю, як ви любите гарні ювелірні прикраси. Чи не бажаєте поглянути на одну штучку, яку я знайшов минулого тижня?
І щойно коштовний перстень опиняється на записнику Раша, Оскар лагідно промовляє:
— Щойно я його побачив, то подумав про фрау Раш.
Коли Оскар добув зброю, він призначив Урі Бейського, брата спеціаліста з печаток, наглядачем арсеналу. Урі був невеличкий, жвавий і красивий. Люди помічали, що він заходить і виходить із помешкання Шиндлера як син. Емілія теж йому симпатизувала, навіть довірила йому ключ від їхньої квартири. Так само по-материнськи вона ставилася до малого Спіри, який пережив облаву. Вона регулярно водила його на свою кухню і пригощала хлібом з маргарином.
Вибравши невелику групу в’язнів для тренування, Урі водив їх по одному на склад Зальпетера і вчив поводженню з гвинтівкою «Gewehr 41W». Було сформовано три загони по п’ятеро людей. Дехто з тих, кого навчав Бейський, були зовсім хлопчаками, як Лютек Файґенбаум. Інші — польськими ветеранами, як Пфефферберґ і група в’язнів, яких прозивали «будзинцями».
Будзинці були євреями-офіцерами з Війська Польського. Вони пережили ліквідацію табору в Будзині, який перебував під керівництвом унтерштурмфюрера Ліпольда. Ліпольд привіз їх до свого нового табору Брюннліц. Їх було близько п’ятдесяти людей, і вони працювали в Оскара на кухнях. Інші в’язні згадують про них як про людей, дуже цікавих до політики. Сидячи в Будзині, вони навчилися марксизму і тепер сподівалися, що Польща стане комуністичною. За іронією долі, в Брюннліці вони сиділи на теплих кухнях найбільш аполітичного з капіталістів — гера Оскара Шиндлера.
З рештою в’язнів, які, крім сіоністів, здебільшого цікавилися політикою виживання, в них були дружні стосунки. Дехто з будзинців брав приватні уроки в Урі Бейського, адже в тридцятих роках у Війську Польському такої складної зброї, як автоматична, ще не було.
Якби фрау Раш в котрийсь із останніх днів найбільшої влади свого чоловіка над Брно, знічев’я, — наприклад на якійсь вечірці чи концерті — зазирнула в діамант, який прийшов до неї від Оскара Шиндлера, в ньому б з’явилося відображення найгіршого кошмару фюрера і її власного: озброєний єврей-марксист.
Розділ 36
Старі Оскарові товариші по чарці, у тому числі Ґьот і Бош, часто вважали Шиндлера за жертву такого собі єврейського вірусу. І то була не метафора. Вони справді так це і сприймали, не винуватячи хворого. Вони бачили: таке траплялося і з іншими непоганими людьми. Якусь ділянку мозку вражала чи то бактерія, чи то чарівна сила. Якби їх хто-небудь спитав, чи ця недуга заразна, вони б відповіли: о так, і дуже! Випадок лейтенанта Зюссмута вони б навели як найбільш характерний приклад зараження.
Адже з мовчазної згоди Оскара і Зюссмута протягом зими 1944–1945 років ще три тисячі жінок з Аушвіцу групами по триста-п’ятсот людей було переведено в дрібніші табори в Моравії. Оскар залучив свій вплив, домовився щодо продажів, позолотив ручку кому треба. Зюссмут подбав про відповідні папери. Нині на текстильних фабриках Моравії бракувало робочої сили, і не всі господарі підприємств аж так не хотіли бачити євреїв, як Гоффман. Принаймні п’ять німецьких текстильних фабрик у Моравії: у Фройденталі, Яґерндорфі, Лібау, Ґруліху і Траутенау — прийняли на роботу тих жінок і влаштували табори. Жоден такий табір назвати раєм було годі, на них есесівці командували значно більше, ніж будь-коли дозволялося Ліпольду в Оскара. Оскар потім скаже, що ті жінки жили у фабричних таборах «у стерпних умовах». Але з огляду на те, що ті текстильні табори були маленькі, вижити жінкам на них допомагало ще й те, що тамтешні есесівці були старші, млявіші, менш фанатичні люди. Треба було і не заразитися тифом, і носити свій голод як тягар під ребрами. Але в таких дрібних сільських установах більшість в’язнів уникнуть наказів знищення, які почнуться з весною у великих таборах.
Але коли вже Зюссмут заразився єврейським сепсисом, то в Оскара Шиндлера хвороба розвивалася бурхливо. Через Зюссмута Оскар найняв ще 30 працівників по металу. Звичайно, виробництво його вже не цікавило. Але, поглянувши на ситуацію збоку, він розумів, що коли фабриці треба буде доводити своє право на існування перед Секцією D, буде потрібно мати більше кваліфікованих працівників. Якщо придивитися до інших подій тієї шаленої зими, то стане зрозуміло, що Оскарові були потрібні ще тридцятеро людей не тому, що вони зналися на верстатах і машинах, а просто тому, що він хотів узяти до себе ще тридцятьох людей. Не буде великою фантазією сказати, що він бажав забрати їх із тією абсолютною пристрастю, яку відображувало вогненне серце Ісуса на іконі, що її повісила на стіну Емілія. Та оскільки ця книжка не має на меті канонізувати гера директора, то думка про те, що приземлений Оскар пристрасно бажав рятувати душі, потребує доказів.
Один із тих тридцяти металообробників, Моше Геніґман, залишив спогади про свій несподіваний порятунок. Невдовзі після Різдва десять тисяч в’язнів з каменоломень Аушвіцу-III — з таких підприємств, як фабрика зброї Круппа «Weschel-Union» і DEST, з заводу синтетичного бензину Фарбена і підприємства, де розбирали старі літаки, — колоною повели до Ґрьосс-Розену. Можливо, хтось із організаторів вважав, що коли їх приведуть у Нижню Силезію, то розподілять між тамтешніми таборами при фабриках. Якщо задум був такий, то офіцери СС і ті, хто супроводжував в’язнів, про нього нічого не знали. Також ніхто не звернув увагу на лютий мороз тієї зими і не подумав, як і чим годувати колону. Тих, хто шкутильгав чи кашляв, на початку кожного етапу виводили з колони й розстрілювали. Із тих десяти тисяч, стверджує Геніґман, за десять днів у живих залишилося тисяча двісті людей. На півночі росіяни на чолі з маршалом Конєвим прорвалися через Віслу південніше від Варшави і перекрили всі дороги на північно-західному маршруті колони. Тож зменшену групу розмістили в казармах СС неподалік Ополя. Комендант того місця опитав в’язнів і склав список кваліфікованих працівників. Але щодня відбраковували й розстрілювали ослаблених. Будь-яка людина, чиє ім’я вигукували, уже не знала чого чекати — шматка хліба чи кулі. Коли назвали Геніґмана, то його, однак, посадили ще з трьома десятками людей у вагон і під наглядом есесівців і капо відправили на південь.