— Звідки ви? — питав офіцер Бейського.
— Краків.
— Я був у Кракові два тижні тому.
— Аушвіц? Що чути про Аушвіц?
— Чув, що там ще трохи євреїв лишилося.
В’язні замислилися. Цей росіянин описав їм Польщу як просто-таки якийсь вакуум, і якщо вони повернуться до свого Кракова, то самотньо торохкотітимуть там, як сухі горошини в банці.
— Чи можу я щось для вас зробити? — спитав офіцер.
Кілька голосів попросили їжі. Офіцер гадав, що зможе дати їм віз хліба і, можливо, трохи конини. До заходу сонця мають підвезти.
— Але вам варто подивитися, що тут є в місті, — запропонував офіцер.
То була радикальна думка — отак просто вийти за ворота і піти на закупи до Брюннліца. Для декого досі таке було годі уявити.
Молоді люди, такі як Пемпер і Бейський, пішли за офіцером, який уже збирався назад. Коли в Польщі не залишилося євреїв, то їм немає куди йти. Вони не хотіли від нього вказівок, але відчували, що мають обговорити цю непросту ситуацію з ним. Росіянин зупинився, відв’язуючи коня.
— Не знаю, — відповів він, дивлячись їм в обличчя. — Не знаю, куди вам іти. На схід не ходіть — це я вам точно скажу. Але й на захід теж не ходіть, — його пальці знову взялися розплутувати вузол. — Нас ніде не люблять.
За порадою росіянина, в’язні Брюннліцу нарешті вийшли за браму, щоб уперше обережно зустрітись із зовнішнім світом. Першими спробували молоді. Данка Шиндель вийшла назовні наступного дня після звільнення і піднялася на лісисту гірку за табором. Починали розквітати лілії та анемони, з Африки летіли перелітні птахи. Данка якийсь час посиділа на пагорбі, смакуючи цей день, а тоді скотилася вниз і лягла на траву біля підніжжя, вдихаючи пахощі й дивлячись у небо. Її не було так довго, що батьки думали, чи не потрапила вона в якусь біду чи з місцевими, чи з росіянами.
Ґольдберґ теж вийшов рано: може, взагалі першим — подався по свої краківські багатства. Він потім чимшвидше емігрує до Бразилії.
Більшість старших в’язнів залишилася в таборі. Тепер росіяни в’їхали до Брюннліца, офіцери розквартирувалися у віллі на горі над селом. Вони привезли до табору тушу коня: в’язні жадібно їли м’ясо, декому воно здавалося навіть занадто ситним після харчування хлібом, овочами й кашею від Емілії.
Лютек Файґенбаум, Янек Дреснер, молодший Штернберґ пішли до села по харчі. Село патрулювали чеські партизани, так що і брюннліцькі німці ставилися до звільнених в’язнів обережно. Бакалійник сказав хлопцям, що вони можуть узяти скільки хочуть цукру з мішка в нього на складі. Молодший Штернберґ не витримав, нахилився над мішком і став наминати цукор жменями. Потім у нього люто болів живіт. До нього дійшло те, що група Шиндлера зрозуміла в Нюрнберзі й Равенсбурзі: до свободи і достатків треба підходити поступово.
Головною метою походу до міста був хліб. Файґенбаум, як член табірного загону, був озброєний пістолетом і гвинтівкою, і коли пекар сказав, що хліба немає, хтось із компанії сказав: «А ти йому гвинтівку покажи». Адже цей чоловік був судетським німцем і теоретично підтримував усю ту кривду. Файґенбаум навів гвинтівку на пекаря і пішов крамницею до кімнат у глибині, шукаючи схованого борошна. У вітальні він побачив дружину і двох дочок пекаря, які настрашено забилися в куток. Вони були такі перелякані, що їх не можна було б відрізнити від якої-небудь краківської сім’ї під час операції СС. Лютекові стало жахливо соромно. Він кивнув жінкам, немовби просто зазирнув на хвилинку, і пішов.
Так само соромно стало Мілі Пфефферберґ, коли вона вперше прийшла до села. Коли вона вийшла на площу, чеський партизан зупинив двох молоденьких судетських німкень і змусив їх роззутися, щоб Міла, яка мали лише дерев’яні шкарбуни, могла вибрати собі кращу пару взуття. Міла зашарілася, знічена таким поводженням, і, сівши на хідник, вибрала котрісь із черевиків. Партизан віддав Мілині шкарбуни хазяйці тих черевиків і пішов далі. Тоді Міла розвернулася, догнала ту дівчину і повернула їй взуття. Німкеня, згадує Міла, навіть не подякувала.
Вечорами росіяни навідувалися до табору в пошуках жінок. Пфефферберґ мусив приставити пістолет до голови якогось солдата, який пробрався до жіночого гуртожитку і схопив пані Крумгольц. (Потім пані Крумгольц роками жартівливо сварилася на Пфефферберґа: «У мене був такий шанс утекти з молодим чоловіком, а цей негідник усе зіпсував!») Більш чи менш добровільно з табору вивели трьох дівчат. За три дні вони повернулися, стверджуючи, що добре повеселилися.
Сидіння в Брюннліці нічого не давало, тож за тиждень в’язні почали залишати табір. Дехто, чиї сім’ї були знищені, подався просто на захід, не бажаючи повертатися до Польщі. Брати Бейські, використовуючи тканину й горілку як валюту, доїхали до Італії і сіоністським пароплавом попливли до Палестини. Дреснери пішли через Моравію і Богемію до Німеччини, де того ж року Янек став одним із перших десятьох студентів, що вступили до Баварського університету Ерланґен, щойно він відкрився.
Мансі Роснер повернулася на Подґуже, де вони з Генрі домовилися зустрітися. Сам Генрі Роснер, який разом з Олеком звільнився з Дахау, зайшов до громадського туалету в Мюнхені й побачив там ще одного клієнта в смугастій в’язничній формі. Він спитав чоловіка, де той сидів.
— У Брюннліці, — відказав той.
У Брюннліці лишилися живими всі, крім однієї старої бабці, розповів Роснеру цей чоловік (як виявилося, він дещо помилявся). Мансі ж почула про те, що Генрі лишився живий, від двоюрідної сестри, котра зайшла в кімнату на Подґужі, яку, чекаючи, винаймала Мансі. Вона розмахувала польською газетою, де були надруковані імена тих, кого звільнили з Дахау.
— Мансі, — сказала двоюрідна. — Поцілуй мене! Генрі живий, і Олек теж.
Подібну зустріч призначила і Реґіна Горовиць. Разом з Нюсею вони три тижні діставалися з Брюннліцу до Кракова. Вони винайняли кімнату завдяки запасам, отриманим з флотського складу, — і стали чекати на Долека. Коли він приїхав, вони стали шукати Ричарда, але новин не було. Одного дня того літа Реґіна побачила фільм про Аушвіц, який зняли росіяни і безкоштовно показували полякам. Побачила вона й відомі кадри з дітьми табору, які визирали з-за дротів і яких черниці виводили з Аушвіцу-І. Ричард, малий і симпатичний, фігурував у більшості тих кадрів. Реґіна з криком підскочила і вибігла з кінозалу. Директор кінотеатру і перехожі намагалися надворі її заспокоїти. «Там мій син, мій син!» — кричала жінка. Тепер вона знали, що Ричард живий, що його визволили росіяни і передали одній із організацій з порятунку євреїв. Оскільки вважалося, що батьки хлопчика загинули, рятівники передали його під опіку старих знайомих Горовиців, людей на прізвище Ліблінґ. Реґіні дали адресу, і коли вона підійшла до квартири Ліблінґів, то вже почула присутність сина: за дверми він барабанив по каструлі й кричав:
— Сьогодні буде суп для всіх!
Коли жінка постукала в двері, Ричард погукав пані Ліблінґ.
Отак малий до неї повернувся. Але після того як він бачив шибениці в Плашуві й Аушвіці, мама більше не могла спокійно водити його на дитячі майданчики: коли хлопчик бачив раму для гойдалки, в нього починалася істерика.
У Лінці про групу Оскара доповіли тамтешньому американському командуванню, там їх випустили з ненадійної машини «швидкої» і повезли фургоном на північ до Нюрнберґа, великого центру, де збирали колишніх в’язнів таборів. Виявилося, як вони й підозрювали, що звільнятися — то не така вже безпосередня справа.
У Ричарда Рехена була тітка в Констанці, за озером на швейцарському кордоні. Коли американці спитали в групи, чи мають вони куди йти, вони назвали цю тітку. Восьмеро молодих в’язнів хотіли, коли це можливо, перевезти Шиндлерів через швейцарський кордон, на той випадок якщо раптом почнеться якесь насильство проти німців чи навіть в американській зоні впливу Шиндлерів незаслужено засудять до якогось покарання. До того ж усі восьмеро були потенційними емігрантами і вважали, що зі Швейцарії виїхати буде легше.
Ройбінський згадує, що їхні стосунки з американським комендантом у Нюрнбурзі були душевними, але чоловік не мав для них ніякого транспорту, щоб дістатися на південь до Констанца. Тож вони пішли через Чорний ліс, як могли — десь пішки, десь проїхали потягом. Біля Равенсбурґа вони пішли до місцевої в’язниці й поговорили з американським комендантом. Тут вони знов-таки погостювали кілька днів, відпочили і від’їлися на харчах армії Сполучених Штатів. Допізна розмовляли з комендантом, який мав єврейське походження, розповідали про Амона і Плашув, про Ґрьосс-Розен, Аушвіц, Брюннліц. Вони сподівалися, що він дасть їм транспорт до Констанца, можливо, фургон. Фургона він їм дати не міг, зміг дати автобус і трохи запасів на дорогу. Хоча в Оскара ще лишалися діаманти на понад тисячу райхсмарок і якась кількість валюти, але автобус вони, як видається, не купили, а отримали так. Після торгівлі й домовляння з німецькими бюрократами Оскарові важко було звикнути до такої взаємодії.