— Це на випадок, якщо ви мене раптом поріжете, — сказав Амон Ґьот.
Якщо їй були потрібні ще якісь докази того, що підтримувати світську бесіду про води і вчинити дикість — приблизно рівнозначні речі для Амона, то одного дня вона відчула це на собі, коли зайшла до коридору резиденції і побачила, як Ґьот тягне за волосся з вітальні її подругу Гелену Гірш. Гелена намагалася втримати рівновагу, її каштанове волосся виривалося з корінням, а Амон якщо на секунду послаблював хватку, то моментально знову вчіплявся в Геленині коси величезною доглянутою рукою. Ще одне красномовне свідчення з’явилося, коли одного вечора дівчина зайшла до вітальні, і тут де не взявся один із тих псів — чи то Рольф, чи то Ральф — стрибнув на Ребекку і, поклавши лапи їй на плечі, націлився зубами на її грудь. Ребекка, шукаючи очима по кімнаті, побачила вдалині Ґьота: той посміхався, розвалившись на канапі.
— Припини труситися, дурненька, — сказав він їй, — бо не зможу тебе врятувати від пса.
У той час, коли Ребекка займалася руками коменданта, він пристрелив свого чистильника взуття за неякісну роботу, повісив п’ятнадцятирічного ординарця Польдека Дересєвича на кільцях у своєму кабінеті за блоху, знайдену на одному з собак, і стратив свого слугу Лісєка за те, що позичив коляску і коня Бошеві, не спитавши. Однак попри все двічі на тиждень чарівна сирітка заходила до його вітальні й із філософським спокоєм брала в руки лапу страховиська.
Вона зустріла Йозефа Бау одного сірого ранку, коли художник стояв біля бауляйтунґу, тримаючи проти низьких осінніх хмар рамку з кресленням. Здавалося, його худе тіло ледве витримує цю вагу. Ребекка спитала, чи може йому допомогти.
— Та ні, — відповів він. — Я просто чекаю на сонце.
— Навіщо? — поцікавилася Ребекка.
Він пояснив, як кальки з кресленням нової будівлі притиснуті в рамці до світлокопіювального паперу. Якби сонце, казав Йозеф, було ледь-ледь яскравішим, то таємнича хімічна сполука перенесла б зображення з кальки на папір. Тоді він сказав:
— А може, ви станете моїм чарівним сонцем?
Гарненькі дівчата не звикли до чоловічої делікатності в Плашуві. Сексуальність тут отримувала грубий імпульс від звуку автоматних черг на Хуйовій-Гурці, від страт на Аппельпляці. Уявіть собі, приміром, день, коли в когось у партії робітників, які ходили на кабельний завод до Велички, було виявлено курку. Амон на Аппельпляці шаленіє: курку в торбі виявили перед брамою табору під час перевірки на місці.
— Чия торба?! — вимагає пояснень Амон. — Чия курка?!
Оскільки ніхто на Аппельпляці ні в чому не зізнається, то Амон забирає гвинтівку в одного з есесівців і стріляє у першого в’язня в шерензі. Куля, пробивши його тіло, валить і того, хто стояв позаду. Усі й далі мовчать.
— Як же ви любите одне одного! — реве Амон і наміряється стріляти в наступного.
З шеренги виступає чотирнадцятирічний хлопчик. Він тремтить і плаче.
— Я можу сказати, хто приніс курку, — каже він комендантові.
— І хто ж?
Підліток показує на одного з убитих і кричить:
— Він!
На диво всьому Аппельпляцу, Амон йому вірить, він закидає голову і скептично сміється: такий вираз обличчя буває в деяких шкільних учителів. Оці люди… вони що, не розуміють, що в них немає майбутнього?
Після такого в години вільного пересування між сьомою і дев’ятою вечора більшість в’язнів розуміли, що для неквапливого залицяння часу немає. Воші, які позаводилися на лобку і під пахвами, перетворювали будь-які церемонії на пародію. Молоді чоловіки просто оволодівали дівчатами. У жіночій частині табору ходила пісня, в якій незайману героїню питали, чому вона зв’язала себе і для кого себе береже.