— Де електричні дроти? — спитала в неї Клара.
Для її запаленого розуму це запитання видавалося цілком резонним, і Клара не сумнівалася, що та жінка, як сестра, проведе її просто до електричної огорожі. Відповідь, яку Клара отримала, була так само божевільна, але для того, хто розумів усі обставини, врівноважувала запитання, несучи певне раціональне зерно, наскільки це можливо серед такого моторошного абсурду.
— Не кидайся на паркан, Кларо, — умовляла її знайома. — А то так і не дізнаєшся, що на тебе чекає.
Це завжди була найпотужніша відповідь тому, хто йде на самогубство. Ти вб’єш себе — і ніколи не дізнаєшся, чим усе скінчиться. Кларі вже не було особливо цікаво, чим скінчиться її власна історія. Але в чомусь відповідь була слушна. Клара пішла назад. Коли вона верталася до бараків, то тривожилася навіть більше, ніж коли шукала паркан. Але краківська подруга своєю відповіддю якимсь чином змусила її відмовитися від самогубства як варіанта.
У Брюннліці сталася жахлива подія. Оскар, моравський мандрівник, був у від’їзді. Він торгував посудом і діамантами, коньяком і сигарами по всій провінції. Дещо з цієї торгівлі було вкрай необхідне. Біберштейн говорить, що до Брюннліцу привезли ліки й медичні інструменти для шпиталю. Це не добувалося стандартним шляхом. Оскар, напевне, діставав ліки на складах вермахту, чи, може, в аптеках або великих лікарнях Брно.
Хай там яка була причина від’їзду, але у відсутність Оскара приїхав інспектор із Ґрьосс-Розену і став ходити цехами з унтерштурмфюрером Йозефом Ліпольдом, новим комендантом, який був завжди радий пролізти на фабрику. Наказ, який інспекторові спустили з Оранієнбурґа, полягав у тому, що філії Ґрьосс-Розену слід очистити від дітей, які потрібні для медичних дослідів доктора Йозефа Менґеле в Аушвіці. Олек Роснер і його менший двоюрідний братик Ричард Горовиць, які думали, що в цьому таборі немає потреби ховатися, були помічені біля прибудови, де вони ганяли по сходах і гралися серед непотрібних прядильних машин. Помітили й синка того самого доктора Леона Ґросса, який лікував Амона від нещодавно виявленого діабету, допомагав доктору Бланке на так званій операції «Здоров’я» і мав на своєму рахунку ще не один злочин. Інспектор зауважив унтерштурмфюреру Ліпольдові, що оце вже точно не кваліфіковані зброярі. Ліпольд — низенький, чорнявий, не такий божевільний, як Амон, — усе ж був переконаним офіцером СС і не завдавав собі клопоту заступатися за шмаркачів.
Згодом у ході інспекції знайшли дев’ятирічного сина Романа Ґінтера. Ґінтер був знайомий з Оскаром від часу створення гетто, він організовував постачання брухту з DEF до Плашува. Але для унтерштурмфюрера Ліпольда особливих зв’язків не існувало. Малого Ґінтера під вартою повели до воріт з іншими дітьми. Син Френсіс Спіри, якому було десять з половиною (в документах він проходив як чотирнадцятирічний) працював того дня високо на драбині, мив вікна. Він пережив облаву.
За наказами, разом із дітьми треба було забирати й батьків, щоб ті, оскаженівши, не зчинили повстання в філії табору. Тож скрипаля Роснера, Горовиця і Романа Ґінтера теж заарештували. Доктор Леон Ґросс прибіг зі шпиталю домовлятися з есесівцями. Він щосили намагався показати цьому інспектору з Ґрьосс-Розену, що той має справу з дійсно відповідальним в’язнем, другом системи. Це йому не допомогло. Унтершарфюрер СС з автоматом отримав наказ допровадити всіх до Аушвіцу.
Група батьків і синів їхала з Цвіттау до Катовиць простим пасажирським потягом. Генрі Роснер боявся ворожості пасажирів. Натомість у вагоні до них підійшла якась жінка, пригостила Олека й інших дітей хлібом і яблуками, весь час з викликом поглядаючи на сержанта. Унтершарфюрер, однак, поводився з нею чемно і сухо кивнув. Пізніше, коли потяг зупинився в Усті-над-Лабем, сержант залишив свого помічника глядіти в’язнів і пішов до буфету, звідки приніс їм кави й печива, купленого за свої гроші. Вони з Роснером і Горовицем розговорилися. Що більше унтершарфюрер говорив, то менше скидався на представника тієї самої поліцейської сили, що й Амон, Гуяр, Йон та інші.
— Я везу вас до Аушвіцу, — сказав він, — а там заберу жінок і повезу на Брюннліц.
Така от іронія долі: першими про те, що жінок відпускають з Аушвіцу, дізналися Роснер і Горовиць — чоловіки з Брюннліцу, яких саме везли в Аушвіц.