— Але, може, дійде до суду СС, і вас запитають, чому ви не в армії.
— Тут причина очевидна, — сказав Оскар. — Я важливий військовий промисловець. Генерал Шиндлер те саме скаже.
Оскар читав поволі й смакував книжку Карла Мая: мисливець і мудрий індіанець на Дикому Заході, гідність стосунків. У кожному разі, він не поспішав у читанні. Суд може початися й за тиждень. Адвокат казав, що може бути промова голови суду про поведінку, не гідну представника німецького народу, і буде накладено суттєвий штраф. Так тому й бути. Він вийде з суду обережнішим.
На п’ятий ранок Шиндлер уже випив півлітра ерзац-кави, яку йому принесли на сніданок, і тоді по нього прийшов сержант і двоє вартових. Повз мовчазні двері його провели нагору в один із кабінетів. Там він побачив знайомого йому з вечірок оберштурмбанфюрера Рольфа Чурду, голову краківського СД. У гарному костюмі Чурда скидався на ділову людину.
— Оскаре, Оскаре, — наче давній друг, дорікнув він. — Ми тобі даємо тих єврейських дівчат за п’ять марок на день. Ти нас маєш цілувати, а не їх.
Оскар пояснив, що то був його день народження. Пригода сталася від повноти почуттів. Він був напідпитку.
Чурда похитав головою.
— Ніколи не думав, що ти така знаменитість, Оскаре, — сказав він. — Навіть із Бреслау телефонували, від наших товаришів з абверу. Звичайно, було би безглуздо не пускати тебе до роботи лише за те, що ти якусь єврейку помацав.
— Як ви все добре розумієте, гере оберштурмбанфюрере, — сказав Оскар, відчуваючи, що Чурда бажає якоїсь подяки. — Якщо я буду в силах якось віддячити вам за ваш ліберальний жест…
— По правді кажучи, — сказав Чурда, — у моєї старої тітоньки розбомбили квартиру…
Знову стара тітонька. Шиндлер співчутливо клацнув язиком і сказав, що Чурда може будь-коли прислати свого представника на Липову, щоб той вибрав потрібні речі серед продукції фабрики. Але не варто все ж давати такій людині, як Чурда, сприймати його звільнення як абсолютну послугу і посуд як скромну дяку від щасливо звільненого в’язня. Коли Чурда сказав, що він може йти, Оскар заперечив.
— Я зараз не можу викликати свою машину, гере оберштурмбанфюрере. Та й у паливі я обмежений.
Чурда спитав, чи не думає Оскар, що СД доправить його додому.
Оскар знизав плечима.
— Але ж я живу на далекому краї міста, — сказав він. — Іти далеко.
Чурда засміявся.
— Оскаре, я попрошу одного з моїх шоферів тебе підвезти.
Але коли лімузин було подано до ґанку, мотор гудів, а Шиндлер, озираючись на порожні вікна за спиною, чекав якогось знаку від цієї окремої республіки, царства тортур, безумовного ув’язнення — пекла за ґратами, де ніхто не вимінює речі за каструльки й кухлики, — Рольф Чурда притримав його за лікоть.
— Без жартів, любий мій Оскаре. Ти був би дурнем, коли б поволочився за якоюсь єврейською спідницею. У них немає майбутнього, Оскаре. Це не старомодне мислення антисеміта, запевняю тебе. Це політика.
Розділ 13
Навіть цього літа люди за мурами чіплялися за думку, що гетто — хоч і мала, але постійна їхня територія. У це було доволі легко повірити у 1941 році. Там була пошта, навіть власні поштові марки. У гетто була своя газета, хоч і друкували в ній здебільшого декрети з Вавелю та Поморської. На Львівській було дозволено відкрити ресторан, то був ресторан Фьорстера, де брати Роснери, повернувшись від небезпек сільського життя й мінливих селянських настроїв, грали на скрипці й акордеоні. На короткий час здалося, що поновиться й шкільна освіта у справжніх класах, що оркестри будуть збиратись і грати регулярно, що єврейське життя оформиться в повнокровний організм, об’єднуючи вулиці, ремісника з ремісником, ученого з ученим. Бюрократи СС з Поморської ще не продемонстрували людям, що сама думка про таке гетто — не просто безглузда вигадка, а грубе порушення раціонального руху історії.
Тож коли унтерштурмфюрер Брандт викликав голову юденрату Артура Розенцвейга на Поморську і побив його руків’ям стека, то він намагався виправити невиліковні погляди цього чоловіка на гетто як місце постійного проживання. Гетто — це запасна колія, пересадка, обгороджена автобусна зупинка. Усе, що сприяло протилежним поглядам, було заборонено до 1942 року.
Тож це гетто відрізнялося від тих, давніх, що їх старші люди з любов’ю згадували. Музика в такому місці — не професія. Були такі «не професії». Генрі Роснер пішов працювати в їдальню на повітряну базу Люфтваффе. Там він зустрів молодого шеф-кухаря на ім’я Ріхард, веселого хлопця, котрий, як це може собі дозволити кухар, ховався від історії ХХ століття серед усіляких кулінарних і барних справ. Вони з Генрі Роснером так подружили, що Ріхард посилав скрипаля через усе місто по платню для працівників кухні Люфтваффе. Німцю довіряти не можна, казав Ріхард; останнього разу один такий утік до Угорщини з усією сумою.