Фігура в кашкеті не дала їй вийти. Поліцай з’явився на ґанку, поглянув у темний коридор, мружачись після холодного блакитного світла надворі. Пані Дреснер і поліцай зустрілися поглядами і впізнали одне одного. То був знайомий її старшого сина, але жінка не знала, чи це могло допомогти; хтозна, що загрожує хлопцеві з ОД, якщо він не виконає наказу. Він зайшов у під’їзд і наблизився до неї.
— Пані Дреснер, — сказав він, вказуючи на сходовий колодязь, — вони за десять хвилин уже підуть. А ви посидьте під сходами. Ну ж бо. Ходіть під сходи!
Так само механічно, як її допіру послухалася Данка, пані Дреснер виконала вказівку хлопця з ОД. Вона скоцюрбилася під сходами, хоча й розуміла, що користі від того мало. Осіннє світло знадвору видавало її з головою. Якщо вони надумають шукати у дворику чи на чорних сходах, то її побачать. Оскільки по суті було все одно, стояти чи присісти, пані Дреснер стала. З парадних сходів зазирнув поліцай ОД і жестом наказав їй лишатися на місці. Тоді він пішов. Пані Дреснер почула крики, накази і благання — здається, усе діялося просто в сусідньому будинку.
Нарешті поліцай повернувся з іншими солдатами. Вона почула тупіт чобіт на парадних сходах. Почула, як хлопець німецькою повідомив, що обшукав перший поверх і там нікого немає вдома. А нагорі хтось у кімнатах є. Він настільки прозаїчно поговорив про це з есесівцями, що їй здався невиправдано великим той ризик, на який ішов цей хлопець. Він поставив власне життя на карту проти цілком імовірного шансу, що після роботи на Львівській і нижче вулицею Домбровського есесівці не розслабляться й обшукають поверх самі, знайшовши під сходами ледве йому знайому пані Дреснер.
Врешті вони не стали перевіряти його роботу. Пані Дреснер зі свого сховку почула, як вони йдуть по сходах, як хряскають дверми на другому поверсі, відчиняючи їх, як тупочуть їхні чоботи. Вона почула гучний, незадоволений голос приятельки: «…Ну звичайно, я маю дозвіл! Я ж працюю на кухні гестапо, я всіх там знаю…» Почула, як вони повели вниз когось із другого поверху — не одну людину: подружжя чи, може, сім’ю. «Викуп за мене», — подумає вона потім. Немолодий чоловічий голос, в якому відчувався бронхіт, говорив: «Але, панове, можна ж одяг узяти?» — таким тоном, як питають у носія на вокзалі про час відправлення поїздів. Есесівець польською відповів: «Не треба. Там усе видадуть».
Голоси віддалилися. Пані Дреснер почекала. Другої хвилі не було. Буде завтра чи післязавтра. Тепер вони отак ходитимуть і ходитимуть, проріджуватимуть гетто. Те, що в червні здавалося вершиною страхіття, в жовтні уже стало ледь не буденністю. І хоч як вона була вдячна тому молодому поліцаєві, але, йдучи нагору по Данку, усвідомлювала, що, коли вбивство є настільки повсякденним, систематичним, поставленим на конвеєр, як нині в Кракові, навряд чи можна тихим героїзмом відвести шаленство цієї системи. Більш ортодоксальні мешканці гетто жили за гаслом: «І година життя — все одно життя». Хлопець із ОД подарував їй таку годину. Вона знала, що більшого їй ніхто не зможе подарувати.
Приятелька нагорі була трохи знічена.
— Хай дівчинка приходить коли хоче, — сказала вона. Мовляв, ні, я вас не пустила не з боягузтва, просто такий принцип. І той принцип лишається. Вас не зможу сховати, а дочку — будь ласка.
Пані Дреснер не стала сперечатися: вона відчувала, що впертість цієї жінки — частина того самого рівняння, яке щойно врятувало її в під’їзді. Вона подякувала жінці. Данці ще може стати в пригоді її гостинність.
Тож, з огляду на своє міцне здоров’я і молодший за паспортні сорок чотири роки вигляд, пані Дреснер хотіла спробувати створити собі на цьому економічну базу для виживання: її сил може потребувати Інспекція з озброєння чи ще якась військова промисловість. Вона була не дуже певна цього. У ці дні кожен, хто мав хоч краплю глузду, розумів, що, на думку СС, смерть соціально неприйнятного єврея переважує будь-яку цінність, яку він може становити як робоча сила. І поставали питання. Хто врятує Юду Дреснера, відповідального за закупівлі на фабриці? Хто врятує Янека Дреснера, автомеханіка в гаражі вермахту? Хто врятує Данку Дреснер, прибиральницю на базі Люфтваффе, того ранку, коли СС урешті надумає не зважати на їхню економічну цінність?
У той час, коли поліцай з ОД виручав пані Дреснер у під’їзді будинку на Домбровського, молоді сіоністи з Halutz і ŻOB готували більш суттєвий акт спротиву. Вони добули собі форму Ваффен-СС і разом із нею — можливість ходити до зарезервованого для СС ресторану «Циганерія» на площі Святого Духа навпроти театру Словацького. У «Циганерії» вони заклали бомбу, так що столи вилетіли через дах, сімох есесівців розірвало на шматки, а ще сорок було поранено.