Він пішов чорними сходами у двір, через діру в стайні, не виходячи з дворів, і дійшов до бюро праці. Там він ризикнув перетнути широку проїжджу частину, тоді пірнув у двір трикутного кварталу, тут і там натикаючись на групки людей, які розносили чутки та обговорювали варіанти на кухнях, у сараях, дворах, коридорах. Він вийшов на вулицю Кракуса і опинився навпроти будинку лікаря. Перетнув вулицю, не помічений патрулем, що ходив коло південної межі гетто, у трьох кварталах звідти — там, де Шиндлер уперше побачив крайнощі расової політики Райху.
Будинок, де жив доктор Г., виявився порожнім, але у дворі Польдек зустрів наляканого чоловіка середніх років, і той розповів йому, що зондеркоманда тут уже побувала, а лікар із дружиною спочатку сховались, а потім пішли в каналізацію. Мабуть, так і треба робити, сказав той чоловік. Вони, есесівці, повернуться. Польдек кивнув; він знав тактику операцій, сам переживши не одну.
Він повернувся додому тим самим шляхом і знову спокійно перетнув дорогу. Але в будинку № 2 нікого не було, Міла забрала з собою багаж, усі двері стояли прочинені, кімнати порожні. Він подумав: а може, всі вони там, біля лікарні, сховалися — доктор Г., його дружина і Міла. Може, Г. взяли її з собою з огляду на те, що вона дуже хвилювалась, і на її поважну лікарську родину.
Польдек знову вибіг через стайню, альтернативними шляхами пробрався у двір лікарні. Немов зневажені білі прапори, з балконів обох верхніх поверхів звисали закривавлені простирадла. На бруківці лежала гора тіл. У когось із них були розбиті голови, викручені руки чи ноги. То, звичайно, не були останні пацієнти докторів Б. і Г. Цих людей було тут затримано і страчено протягом дня. Когось із них було ув’язнено нагорі, розстріляно там, а тоді викинуто у двір.
Коли потім Польдека питали, скільки їх було, він казав, що шістдесят чи сімдесят, хоча лічити тіла в цій піраміді він не мав часу. Краків був провінційним містечком, а Польдек був вихований як дуже товариська дитина на Подґужі, згодом у центрі: він часто ходив із матір’ю в гості до заможних і відомих людей міста. І тепер він упізнавав у цій горі тіл знайомі обличчя: давні мамині клієнти, люди, які питали його, як навчання в школі імені Костюшка, отримували швидку відповідь, пригощали його, симпатичне хлоп’ятко, цукерками й тістечками. Тепер вони ганебно лежать на очах у всіх, хто йтиме повз, у залитому кров’ю дворі.
Чомусь Пфефферберґові не спало на думку шукати тіла дружини і подружжя Г. Він немовби відчував, навіщо він тут. Він непохитно вірив, що колись прийдуть кращі роки, роки справедливого суду. Він також, як і Шиндлер тоді на пагорбі за Ренкавкою, почувався свідком.
Він розгубився, побачивши натовп людей на Венгерській, за двором лікарні. Вони рухалися до ренкавської брами з похмурою, але не сповненою відчаю млявістю заводських робітників вранці в понеділок, навіть не як уболівальники футбольної команди, яка програла. У цій хвилі людей він помітив сусідів із Юзефінської. Він вийшов із двору, несучи пам’ять про все бачене, немов клинок у рукаві. Що з Мілою? Чи хто знає? Вона вже пішла, сказали вони. Тут були зондеркоманди. Вона вже, певно, за брамою, іде туди, куди й усі. До Плашува.
Леопольд і Міла, звичайно, мали план на випадок подібних непередбачуваних обставин. Коли один із них потрапить до Плашува, хай другий намагається не опинитися за ґратами. Він знав, що Міла має талант ненав’язливості й непомітності, який може стати в пригоді в’язневі; але сильний голод може її змучити. Він носитиме їй харчі з волі. Він вірив, що це можна влаштувати. Однак то було непросте рішення: ошелешені люди, яких не дуже й охороняло СС, тепер рухалися до південної брами. Плашувські фабрики за колючим дротом були тим, про що більшість людей небезпідставно міркували як про безпечне і тривале місце.
Світло, попри пізню годину, було різким, ніби ось-ось мав піти сніг. Польдек зумів перейти дорогу і зайти в порожні квартири по другий бік. Йому було цікаво, чи правда вони порожні, чи там хитро або наївно причаїлися люди гетто — ті, хто був певен, що коли вже потрапиш у руки СС, то все скінчиться газовою камерою.
Польдек шукав ідеальної схованки. Він пішов провулками на дров’яний склад на Юзефінській. Дрова були дефіцитом. Тож не було великих споруд, де кололи б дрова чи складали їх. Найнадійніше виглядало місце за залізними ворітьми біля входу в двір. Їхній розмір і чорнота немовби обіцяли спокійну ніч. Пізніше він і не повірить, що так охоче обрав саме їх.