Він скулився за тією половиною воріт, яка відхилялася до стіни порожніх конторських приміщень. У щілину коло петель було видно той бік Юзефінської, звідки він прийшов. З-за цього крижаного шматка заліза він бачив смужку холодного вечора, його сіре світіння, і міцніше закутався в пальто. Повз браму пройшли, поспішаючи, чоловік і дружина, обминаючи покинуті вузли, валізи, намарне підписані великими літерами. КЛЯЙНФЕЛЬД, у вечірньому світлі проголошували вони, ЛЕРЕР, БАУМЕ, ВАЙНБЕРҐ, СМОЛЯР, СТРУС, РОЗЕНТАЛЬ, БІРМАН, ЦАЙТЛІН. Невиліковні імена. «Гори речей, обтяжених пам’яттю, — напише про таке видовище молодий художник Йозеф Бау. — Де мої скарби?»
З-поза цього бойовища, всіяного загубленими речами, Леопольд почув лютий собачий гавкіт. І ось на Юзефінську, на другий бік, вийшло троє есесівців, одного з них тягли вперед два великі службові пси на повідках. Вони повели собаківника в будинок № 41 по Юзефінській, а двоє інших есесівців лишилися чекати надворі. Польдек зосередив усю увагу на псах. Схоже, то були наполовину далматинці, наполовину німецькі вівчарки. Пфефферберґ і далі бачив Краків дружнім місцем, а ці собаки тут здавалися чужими, немовби їх вивели з якогось іншого, зовсім страшного гетто. Адже навіть у цю годину, серед розкиданих торб, ховаючись за стулкою воріт, він був вдячний рідному місту і гадав, що справжнє лихо відбувається завжди деінде, в якомусь не такому благословенному місті. За наступні півхвилини ця віра розвіється. Те, гірше за що бути не може, сталося в Кракові. Крізь щілину він побачив, що коли є на світі полюс зла, то він не в Тарнові, Ченстохові, Львові чи Варшаві, як здавалося. Він просто тут, на північному кінці вулиці Юзефінської, у ста двадцяти кроках від нього. З будинку № 41 із криком з’явилася жінка з дитиною. Один із собак вчепився жінці зубами в спідницю, в стегно. Есесівець, який займався собаками, забрав дитину і вдарив її об стіну. Від самого цього звуку Пфефферберґ заплющив очі, почув він і постріл, який зупинив плач і опір жінки.
Десь так, як Пфефферберґ мимохідь оцінив розмір гори мертвих тіл у шістдесят чи сімдесят людей, він завжди казав, що дитині було два чи три роки.
Можливо, ще до того, як жінка померла, і вже точно раніше, ніж сам це усвідомив, — немовби це сталося відрухово, спрацював якийсь орган хоробрості в його голові — Пфефферберґ припинив вмерзати в ворота, які не могли захистити його від собак, і вийшов на відкриту частину двору. Він моментально пригадав військовий вишкіл часів Війська Польського. Тож він вийшов у двір як людина, якій дано певне церемоніальне доручення, схилився і заходився прибирати вузли з речами з дороги, складаючи їх понад стінами двору. Він почув, як підійшли троє есесівців: гарчання й сопіння псів він уже відчував майже шкірою, і весь вечір, здається, натягся, немов їхні повідки. Коли вони підійшли до нього приблизно на десять кроків, Польдек став струнко, дозволив собі, вдаючи такого собі єврея-союзника з європейським вихованням, помітити їх. Він побачив: їхні бриджі й чоботи поплямовані кров’ю, але ці чоловіки не стидалися з’явитися перед іншими людьми в такому вигляді. Офіцер посередині був найвищий на зріст. Він не скидався на вбивцю: на його великому обличчі, у тонкій лінії губ читалися чутливість і делікатність.
Пфефферберґ у своєму пом’ятому костюмі по-польськи клацнув картонними підборами і віддав честь тому есесівцю, що посередині. У званнях СС Леопольд не орієнтувався, тож не знав, як звернутися до офіцера.
— Гере… — почав він. — Гере коменданте!
У ці хвилини його мозок, перебуваючи під смертельною загрозою, працював з електричною силою. Виявилося, що Леопольд угадав, бо високий чоловік був не хто інший як Амон Ґьот, у повному розквіті сил цього вечора, піднесений подіями навколо і здатний на моментальні й інстинктивні силові дії, так само як Польдек Пфефферберґ віртуозно й інстинктивно захищався хитрістю.
— Гере коменданте, дозвольте доповісти, я отримав наказ прибрати з дороги вузли, щоб забезпечити прохідність вулиці.
Собаки витягли шиї в його бік, розтягуючи нашийники. З огляду на свою чорну науку і перебіг сьогоднішньої операції, вони передчували, що ось-ось вчепляться Пфефферберґові в руку і пахвину. Вони гарчали не просто дико, а з моторошною впевненістю в тому, до чого йде, і виникало питання, чи зможе есесівець ліворуч від гера коменданта їх стримати. Пфефферберґ не тішив себе великими надіями. Він був готовий до того, що на нього накинуться собаки і з їхніх зубів його порятує куля. Коли та жінка своїм материнством не розжалобила їх, то його вигадка про вузли, про розчищення шляху, прохід яким усе одно заборонений, небагато важить.