І хоча вони поставили Оскарові серйозні матеріальні вимоги, насправді ця пропозиція їх влаштовувала. Гетто в Тарнові приблизно в тридцяти кілометрах на схід ще існувало, а коли його закриють, його населення перейде до Плашува. Крім того, тисячі євреїв прибувають зараз до Плашува з південних польських містечок. Філія на Липовій дещо розвантажить основний табір.
Амон також розумів, — хоч ніколи не сказав би такого вголос шефам поліції, — що не буде потреби постачати табір на Липовій мінімальним запасом харчів за всіма вимогами, зазначеними в директиві генерала Поля. Амон, який міг метати блискавки зі свого ганку, не зустрічаючи жодного протесту, який вважав, що в Плашуві має природним чином відбуватися певне зниження чисельності, уже продавав частину в’язничного раціону на вільному ринку Кракова через свого агента, єврея на ім’я Вілек Хілович, який мав контакти з керівництвом фабрик, торгівцями і навіть рестораторами в Кракові.
Доктор Александр Біберштейн, тепер сам в’язень Плашува, підрахував, що денний раціон у таборі складав сімсот — тисячу сто калорій. На сніданок в’язень отримував півлітра чорної ерзац-кави, яка відгонила жолудями, і шматок житнього хліба вагою сто сімдесят п’ять грамів — восьмушку круглої хлібини: такі черговий по барачній кухні зранку мав приносити з пекарні. Голод був такою руйнівною силою, що кожен черговий нарізав хлібину спиною до всіх інших, вигукуючи: «Кому цей шматок? А кому оцей?» Опівдні давали суп: морква, буряк, замінник саго. Інколи суп бував густіший, інколи — рідкіший. Кращі харчі з’являлися надвечір з партіями робітників, що верталися з міста. Маленьку курку можна було пронести під курткою, булочку — в холоші. Проте Амон намагався запобігти цьому, вимагаючи від охорони обшукувати тих, хто повертався ввечері, перед адміністрацією. Він не хотів перешкод справі природного зменшення, так само як і своїм ідеологічно мотивованим харчовим оборудкам через Хіловича. Так що він не балував своїх в’язнів і думав собі, що коли Оскар візьме собі тисячу євреїв, то хай сам із ними й возиться, а регулярно постачати йому хліб і буряки зі складів Плашува буде зайвим.
Тієї весни Оскар мав розмови не лише з шефами поліції краківського генерал-губернаторства. Він пішов за територію своєї фабрики домовлятись із сусідами. За двома кривобокими хатинками, збудованими з Єретових дощок, починався радіаторний завод, яким керував Курт Годерман. На ньому працювала сила-силенна поляків і приблизно сотня в’язнів Плашува. З другого боку стояла фабрика Єрета, де виробляли ящики, нею керував німецький інженер Кунпашт. Оскільки в’язні табору становили невелику частину їхньої робочої сили, вони сприйняли цю ідею без великого ентузіазму, але й не були проти, адже Оскар пропонував оселити їхніх євреїв у 50 метрах від місця роботи замість п’яти кілометрів.
Тоді Оскар вийшов за околиці свої фабрики й переговорив з інженером Шмілевським у гарнізонному управлінні вермахту через кілька вулиць від Липової. Його ім’я разом з іменами Кунпашта й Годермана додало ваги клопотанню, яке Шиндлер відіслав на Поморську.
Комісія з СС прибула на «Емалію» і поговорила з інспектором Штайнгаузером, старим другом Оскара з Інспекції з озброєння. Вони постояли, роздивилися місце, скривилися, як годиться офіційній комісії, і поставили питання щодо дренажу. Оскар повів їх нагору до свого кабінету і почастував ранковою кавою з коньяком, після чого вони попрощалися як добрі друзі. За кілька днів клопотання про створення філії табору примусової праці на задньому дворі фабрики було задоволене.
Того року DEF отримала 15,8 млн райхсмарок прибутку. Треба думати, що триста тисяч із них Оскар витратив на будматеріали для табору «Емалії» — чималі, але не фатальні накладні витрати. Правда, однак, полягала в тому, що він тільки починав платити.
Оскар звернувся до бауляйтунґу — будівельної служби — Плашува і попросив допомоги молодого інженера на ім’я Адам Ґарде. Ґарде також займався зведенням бараків на території Ґьотового табору, і коли він залишав вказівки будівельникам у Плашуві, його під індивідуальною охороною доправляли на Липову керувати будівництвом табору там. Коли Ґарде прийшов на Заблоче вперше, там уже у двох примітивних хатинках тулилося близько 400 в’язнів. Була огорожа, яку патрулював загін СС, але люди з бараків розповіли інженерові, що Оскар не пускає есесівців на територію табору і до цехів, звичайно, крім випадків, коли старші інспектори приходять оглянути фабрику. Оскар, за їхніми словами, добре напував свій малий гарнізон СС, тож солдати ходили веселі й щасливі своєю долею. Ґарде бачив, що й самі в’язні на «Емалії» задоволені, навіть у тісноті крихких дощаних хатинок: одна була чоловічим бараком, а друга — жіночим. Вони вже називали себе євреями Шиндлера — так людина, переживши серцевий напад, обережно каже про себе «живучий собака».