Як і натовп поляків, євреїв зі Сходу і з Чехословаччини тримали в Плашуві, доки для них звільнялося місце західніше, в Аушвіц-Біркенау чи Ґрьосс-Розені. Іноді в таборі набиралося тридцять п’ять тисяч в’язнів, і Аппельпляц у перекличку був переповнений. Тож Амонові часто доводилося скорочувати кількість давніших в’язнів, щоб звільнити місце для нових. А Оскар знав, що експрес-метод коменданта полягав у тому, щоб зайти в який-небудь кабінет чи цех у таборі, вишикувати людей у дві шеренги — і одну вивести геть.
Ті, кого вивели, йшли або на розстріл на австро-угорському пагорбі, або ж у вагони для худоби на станції Краків-Плашув, після того як її пізньої осені 1943 року облаштували біля зміцнених есесівських казарм.
Під час однієї такої вправи на скорочення, розповів Штерн Оскарові, Амон зайшов у металообробний цех на території фабрики кілька днів тому.
Наглядачі стали струнко, як солдати, і сумлінно доповіли, знаючи, що за нерозумний добір слів їх може чекати смерть.
— Мені потрібно двадцять п’ять металообробників, — сказав Амон наглядачам, коли вони закінчили. — Двадцять п’ять і не більше. Покажіть мені кваліфікованих робітників.
Один із наглядачів указав на Левартова — і рабин став у шеренгу, хоча Амон звернув помітну увагу на цей вибір. Звичайно, ніхто не знав, котру шеренгу виведуть і куди саме, але в більшості випадків безпечніше бути серед кваліфікованих.
Тож відбір продовжився. Левартов помітив, що того ранку в цехах було на диво мало людей, оскільки частина з них — ті, кого вчасно попередили про візит Ґьота, — тихенько втекли на швацьку фабрику Мадріча і сховалися серед рулонів льону або ж удали, що лагодять швацькі машини. Близько сорока людей, які не встигли або ж не знали і залишилися в цехах, тепер шикувались у дві шеренги між верстатів. Усім було страшно, але тим, хто лишився в меншій шерензі, гірше.
Хлопчина, вік якого визначити було важко — може, шістнадцять, а може, вже й усі дев’ятнадцять, — із середини коротшої шеренги закричав:
— Але ж, гере коменданте, я теж спеціаліст із металу!
— Авжеж, Liebchen, — лагідно відказав Амон, витягаючи службовий револьвер, тоді зробив крок у бік підлітка — і вистрілив йому в голову.
Постріл, який іще різкіше прогримів у цьому місці, повному металу, відкинув хлопчика до стіни. Він загинув, за словами враженого Левартова, ще до того, як торкнувся підлоги цеху.
Ту шеренгу, яка ще поменшала, було направлено на станцію, тіло хлопчика вкинули у візок і повезли за пагорб, підлогу помили, верстати запрацювали. Але Левартов, неквапом роблячи петлі для воріт на верстаті, устиг помітити той вираз, який проскочив у погляді Амона. Це погляд говорив: «Ось він!» Рабинові здалося, що той бідолашний підліток своїм вигуком лише тимчасово відволік Амона від самого Левартова, більш очевидної мішені.
За кілька днів Штерн розповів про все Шиндлерові, і невдовзі по тому Амон повернувся до цехів, побачив там повно народу і знову почав займатися добором людей чи то на розстріл, чи на перевезення. Він зупинився коло верстата Левартова, як той і передчував.
Левартов відчував запах його лосьйону після гоління. Бачив накрохмалений комірець Амонової сорочки. Ґьот чудово вдягався.
— Що ти робиш? — спитав комендант.
— Гере коменданте, — відповів Левартов, — я роблю петлі.
І рабин показав на невелику купку готових петель на підлозі.
— Ану зроби мені одну зараз! — наказав Амон.
Він дістав з кишені годинник і став засікати час. Левартов з гідністю взявся вирізувати петлю, його пальці акуратно просували метал, керували токарним верстатом; упевнені робочі пальці, раді своїй майстерності. Схвильовано рахуючи подумки, він зробив петлю, як йому думалося, за п’ятдесят вісім секунд, і вона впала до його ніг.
— Ще одну! — тихо промовив Ґьот.
Після тієї перевірки на швидкість рабин почувався і працював упевненіше. І знову десь за хвилину до його ніг упала друга петля.
Амон оглянув купу.
— Ти працюєш тут із шостої ранку, — сказав він, не підводячи очей від підлоги. — І ти можеш працювати з тою швидкістю, яку щойно мені показав, а в тебе така жалюгідна купка?
Левартов, звичайно, зрозумів, що сам підписав собі вирок. Амон вивів його з цеху. Ніхто з робітників не підвів голови до нього — чи то зі страху, чи з апатії. На що дивитися? Смертника повели.
У Плашуві такі картини були аж ніяк не рідкістю.