— Гер Шиндлер зайнятий, — сказав він.
За тиждень Мандель повернувся. І знову Банкєр не пустив його до Оскара. На третій раз Банкєр уже говорив більш конкретно:
— Ви по сіоністські гроші? — спитав він. — Ви ж раніше не хотіли їх брати. А тепер от захотіли. Ну не можемо ми їх вам дати. Таке життя, пане Манделю!
Мандель кивнув і пішов. Він помилково подумав, що Банкєр уже присвоїв щонайменше частину тих грошей. Насправді ж Банкєр просто був обережний. Гроші врешті дійшли до плашувських в’язнів-сіоністів, адже Седлачек приніс Шпрінґманну розписку від Альти Рубнер. Як видається, ті гроші частково пішли на допомогу євреям з інших міст, які не мали місцевого джерела підтримки.
Чи кошти, які надходили Оскарові й передавалися через нього, витрачалися здебільшого на харчі, як вважав за краще Штерн, чи на підпільну боротьбу — закупівлю й постачання зброї, — того Оскар ніколи не з’ясовував. Проте ані марки з тих грошей не пішло на те, щоб викупити пані Шиндлер із в’язниці на Монтелюпі чи на порятунок життя таких людей, як брати Данцігери. Не витрачалися Седлачкові гроші й на те, щоб відшкодувати фабриці хабарі — тридцять тисяч кіло емалевих виробів, які Оскар роздав великим і малим функціонерам СС протягом 1943 року, щоб вони не давали рекомендацію закрити табір при «Емалії».
Не з тих грошей купувався й набір гінекологічних інструментів з чорного ринку за шістнадцять тисяч злотих, коли одна з дівчат на «Емалії» завагітніла: адже вагітність була однозначним квитком до Аушвіцу. Також зовсім не із Седлачкових грошей купувався роздовбаний «мерседес» в унтерштурмфюрера Йона. Йон запропонував Оскарові купити той «мерседес» тоді, коли Оскар попросив до себе на «Емалію» ще тридцять людей із Плашува. Авто, яке Оскар якось купив за дванадцять тисяч злотих, потім реквізував друг і брат-офіцер Лео Йона унтерштурмфюрер Шайдт для використання на будівництві навколо табору.
— Землю вони там у багажнику возитимуть чи що?! — обурювався Оскар за обідом з Інґрід.
Пізніше в неофіційній згадці про цей інцидент він казав, що був радий стати у пригоді обом панам офіцерам.
Розділ 26
Раймунд Тіч допомагав у дещо інакший спосіб. Тіч був тихий, типовий канцелярський працівник з австрійських католиків, він накульгував; одні стверджували, що через якусь пригоду в дитинстві, інші — що отримав травму під час першої війни. Він був на десять років старший за Амона з Оскаром. У таборі Плашув він керував фабрикою Юліуса Мадріча з пошиття уніформи — підприємством, де працювали три тисячі осіб: швачок і механіків.
Перший його спосіб допомоги полягав у шахових партіях з Амоном Ґьотом. З адміністрації табору можна було телефонувати на фабрику Мадріча, і Амон незрідка кликав Тіча до свого кабінету зіграти в шахи. Коли Раймунд зіграв з Амоном уперше, партія закінчилася за півгодини і аж ніяк не на користь коменданта. Коли з губ Тіча стиха злетіло стримане й не надто переможне «Мат…», управитель був вражений тим, яка істерика тоді охопила Амона. Комендант кинувся по кітель і пояс, нашвидку застібнув усе це на собі, схопив кашкет. Раймунд Тіч так і завмер на місці, подумавши, що зараз Амон вискочить надвір до вагонеток і пристрелить там кого-небудь, щоб угамувати свою лють через програш, який, на думку Тіча, був просто дрібницею. Тож відтоді Тіч узявся до справи по-іншому: тепер він намагався розтягти партію години на три і програти комендантові. Коли працівники в адміністрації бачили, як Тіч кульгає Єрусалимською на своє шахове чергування, то знали, що тепер атмосфера буде здоровіша до вечора. Притишене відчуття безпеки поширювалося від них до цехів і передавалося навіть тим нещасним, які возили вагонетки.
Але Раймунд Тіч превентивними шахами не обмежувався. Незалежно від доктора Седлачка і чоловіка з кишеньковою камерою, приведених Оскаром до табору, Тіч теж почав фотографувати. Іноді він знімав те, що видно з вікна його кабінету, іноді — фотографував цехи з далекого кутка і в’язнів у смугастій формі, які займалися вагонетками, знімав, як роздають хліб і суп, як риють канави й котловани. Де-не-де на світлинах Тіча, можливо, видно нелегальну роздачу хліба в цехах Мадріча. Звичайно, саме Раймунд доправляв круглі чорні буханці з дозволу й за рахунок Юліуса Мадріча, завозив їх до Плашува вантажівкою під купами ганчір’я й рулонами тканини. Тіч фотографував, як похапцем переходить кругла чорна хлібина з рук у руки на складі Мадріча, подалі від вишок, у місці, надійно схованому від основного під’їзного шляху масивним табірним заводом.