Вероніка і надалі лишалась вірною мені. Я вимагав, щоб у час мого перебування за кордоном вона жила життям жінки солдата, який воює на фронті. Приїжджаючи іноді додому, щоб інформувати своє начальство, я весь вільний час проводив з нею. Я наказав стежити за Веронікою, але наслідки були заспокійливі: вона не зраджувала мене. Кохала дівчина мене чи просто боялась? Над цим я не роздумував. Нестатків Вероніка не відчувала, бо я був щедрим і не шкодував подарунків.
Нарешті, я остаточно повернувся на батьківщину. Та події розгортались так блискавично, а реорганізація нашої мережі забирала в мене стільки часу, що з Веронікою мені доводилось зустрічатися рідко, та й то на кілька хвилин. Вона не докоряла мені за це, не ремствувала і, мабуть, скорилась долі.
Коли ми в основному закінчили організаційну роботу, я міг присвятити більше часу Вероніці. Дівчину дуже турбувало майбутнє. Вона ненавиділа німців і завжди раділа, почувши з моїх уст якесь антифашистське висловлювання. Тоді Вероніка ставала веселою, в очах її відбивалась дитяча радість.
— Ох, Акоше, коли б ти знав, як мені приємно це слухати!
— А ти, дурненька, думала, що я люблю націстів?
— Я думала, що ти такий самий солдат, як і інші.
Я реготав, після чого вдавав з себе ображеного.
— Це мені боляче, моя люба! Хіба я поводжуся так, як інші офіцери?
Останніми днями, я помітив, Вероніка надзвичайно багато увага приділяла політиці. А втім, я не так висловився. Раніше вона політикою взагалі не цікавилась, і коли я, бувало, починав розмову на цю тему, моя коханка затуляла мені рота і просила:
— Облиш ці розмови. Політика — погана річ.
Взагалі мене не турбувало, що з Веронікою не можна обмірковувати політичні питання, бо в нас і без того вистачало тем для приємної розмови.
Одного листопадового вечора ми були дома разом. Після вечері одразу ж лягли спати. В кімнаті було тепло й затишно. Надворі мрячив холодний дощ. Гуркіт далекої канонади докочувався до міста і стиха стрясав віконні шибки. Бої в той час уже йшли під Будапештом. Я був дуже втомлений, але завзята канонада відганяла сон. У вирі невідкладних справ я й не помітив, що мені стукнув п'ятдесят восьмий рік. А Вероніка була тоді в розквіті сил — їй минуло, здається, тридцять три чи чотири роки. Найкращий вік жіночого життя!
Канонада їй теж не давала заснути. Я чув, як Вероніка підбивала подушку і неспокійно переверталась з боку на бік.
Я лежав горілиць, дивився в стелю, на яку відблиск вогню в грубці кидав химерні тіні, і прислухався до глухого гуркоту далекої канонади.
— Ти не спиш, Вероніко? — спитав я і взяв її за руку,
Вона мовчки присунулась до мене.
— Страшна ця канонада, — сказала вона.
— Треба до неї звикнути.
— До цього звикнути важко. Я не можу…
Я нічого не відповів. Пригорнувши її, мимохіть подумав про те, що чекає нас у майбутньому. Що буде з Веронікою? Досі про це я не думав. Справді, що буде з нею, якщо мені доведеться виїхати звідси? Судячи з канонади, цей час незабаром настане. Можливо, вже завтра чи післязавтра в мене в руках буде наказ про евакуацію. Але ж я кохаю Вероніку і не можу її залишити напризволяще!
— Вероніко!
— Що?..
— Ти не спиш? «От дурне питання, — подумав я. — Вона ж відповіла мені!»
— Не сплю.
— Ти знаєш про те, що ми програли війну?
— Знаю.
— Звідки?
— Це знає кожен.
— І ти знаєш також про те, що мені доведеться евакуюватись на Захід?
Вона тривожно сперлася на лікоть.
— На Захід? Але чому тобі треба евакуюватись на Захід?
— Дурненька, я ж солдат, а наказ є наказ.
— Звичайно… Скажи-но, Акоше, я вже давно хотіла спитати тебе, ти теж дав присягу Салаші?
— Авжеж…
— Навіщо?
— Інакше мене розстріляли б…
— А чому ти не подав у відставку? Тоді тобі не довелося б присягати.
— А ти на моєму місці не дала б присяги?
— Ні! — заявила вона рішуче.
— А що б ти робила?
— Мабуть, я боролася б проти них… Як дивно, — сказала вона замислено, — що весь офіцерський склад раптом в один день перейшов на бік Салаші!
— Справді дивно. Ти не любиш Салаші?
— Я ненавиджу його.
— Чому ж ти не борешся з ним?
— Звідки ти знаєш, що я не борюся?
— Але дозволь узнати? — запитав я напівглузливо.
— Я не можу цього сказати офіцерові Салаші. Мені здалось, вона жартує, щоб розрядити свою нервовість, тому я і далі кепкував:
— Сподіваюсь, ти вже вступила в якусь нелегальну організацію? Може, навіть керуєш нею?
— Так ти, значить, виїжджаєш на Захід? — спитала вона замість відповіді. — Сьогодні, Акоше, я буду відверта і висловлю свою думку, навіть якщо ти гніватимешся.