— Кажи, я не сердитимусь.
— Я гадала, — почала вона невпевнено, — я гадала, що ти воюватимеш проти німців.
— Чому ти так гадала?
— Тому, що й ти їх ненавидиш. Я завжди вважала тебе гуманною людиною… Не думала, що ти служитимеш таким пройдисвітам, як оцей Салаші. Хіба ти не бачиш, що творять нілашисти?
— А якби я воював проти них?
— Тоді тобі не треба було б тікати на Захід. Більше того, ти залучив би й мене до боротьби.
— Послухай, моя люба! Кожен бореться по-своєму. Я теж. Та про це не будемо говорити. Краще розкажи, як ти борешся…
— Я просто пожартувала. Ти знаєш, що в мене зовсім не войовнича вдача.
Я відчував, що вона затаїла правду і, сказавши необдумане слово, тепер відступає.
— Але ж, моя голубко, такими речами не жартують! Нілашисти таких жартів не люблять. Поїдеш зі мною?
— Куди?
— На Захід.
— Я не можу…
— Чому?
— Не прикидайся, адже ти сам знаєш чому.
— Я справді не знаю!
— Я не можу покинути матір.
— Ми можемо забрати її з собою.
— А що буде з Ілою?
— Заберемо її теж.
— Для чого? Що робитимуть вони на Заході?
— Я піклуватимусь про вас. У Швейцарії в мене є гроші. Для тебе й для їли я знайду роботу, в мене там чимало друзів. А матір влаштуємо в якийсь санаторій.
Вона замислилась. Дощ, мабуть, перестав. Лише канонада гуркотіла невгаваючи. Вогонь у грубці поволі згасав, і мерехтливі відблиски на стелі дедалі блідішали. Знявся рвучкий вітер, і штори забились об віконні рами.
— Давай спати, — запропонувала Вероніка. — Може, ще пощастить заснути…
— Спати не будемо, поки не даси конкретної відповіді.
— Дозволь мені подумати…
— Ні! Я хочу, щоб ти зараз відповіла!
— Почекай до завтра… Я хочу спати…
— Вероніко!
— Слухаю…
— Я вимагаю відповіді!
— Акоше, не примушуй мене! Це не така проблема, яку можна вирішити вмить. Ти повинен розуміти, що ця справа торкається не лише мене. Я маю право приймати негайні рішення тільки щодо власної долі. А що як мати або їла не захочуть їхати?..
— Тоді поїдеш сама!
— Без них я не поїду…
— Ти мене не кохаєш?
— Зараз не про це йде мова.
— Відповідай на питання!
— Я люблю також і свою матір…
— Тоді вибирай!
— Акоше, не будь таким жорстоким. Я теж могла б поставити питання: або я, або твоя сім'я.
— То інша справа…
— Авжеж, інша… Я так і думала, що ти це скажеш. Так знай, що це однаково важливі речі! Якщо ти вимагаєш, щоб я покинула свою сім'ю, то я маю повне право наполягати на тому, щоб і ти залишив свою сім'ю.
— Чому це? — спитав я, відчуваючи, що мене охоплює лють.
— Чому? — спитала вона гірко, стиснувши мою руку. — І ти питаєш чому? Яким було досі моє життя? Свою юність я замурувала в темницю, в тюрму кохання, з-за якого відмовилась од усього. Мій світ був затиснутий стінами цієї вілли. Всі інші жили вільним життям, а я… Зрозумій мене правильно. Я не шкодую… Я була щасливою, але відчуваю, що могла бути набагато щасливішою! Моє кохання не егоїстичне. А твоє? Хіба ти кохаєш мене по-справжньому, не як егоїст? Моє життя обмежувалося вівторками й п'ятницями. Але ж потрібно було жити і в понеділок, і в неділю, і в суботу вечорами. Ти брав від життя кожен день, кожну годину. Ти знаєш, наприклад, як хороше погуляти в неділю до обіду. А я цього не знаю. Ти бував у опері, на концертах, а я ніколи там не була. Я мала можливість піти тільки в кіно, та й то лише тоді, коли позбулась… — вона в замішанні замовкла, нервово схлипуючи.
Її слова вразили мене. Я оторопіло слухав цей нестримний потік слів, що прорвався на поверхню. А коли Вероніка промовила оте слово «позбулась», воно ніби важкий камінь ударило мене в груди. Я прикусив губи, в голові завирували різні припущення і догадки. Напевне, Вероніка знає про мене більше, ніж сказала. Ледве стримуючи себе, я спитав:
— Кого ти позбулась?
Вона не відповіла. Її тіло судорожно здригалось від ридань. Я стиснув її руку в зап'ясті.
— Не дражни мене! — просичав я. — Перестань ревіти і відповідай на запитання.
— Твоїх шпиків! — ледве вимовила Вероніка крізь ридання. — Твоїх шпиків, які стежили за кожним моїм кроком!
— Хто це тобі сказав? Ти збожеволіла!
— Не має значення хто. Я знаю.
— Ні, ти скажеш хто!
— Нізащо!.. Нізащо! — скрикнула вона у відчаї. — Я не поїду з тобою. Вбий мене, роби зі мною що хочеш… Все одно не поїду!. Зрозумів?.. Все одно не поїду! Мені набридла вже ця тюрма, я хочу жити по-людськи!..