«— … Готувати вечерю, Габоре?
— Ні, любонько. Нам треба поспішати.
— Але ж поїсти тобі теж треба…»
В апараті щось засвистіло, і довелось вимкнути звук. Шум в апараті не зникав протягом кількох хвилин.
«— Залишайся на ніч.
— Не можу, мій любий. Що я скажу матері?
— Ти кохаєш мене?
— Дуже…»
Кілька хвилин знову панувала тиша.
«— Габоре!
— Що?
— Я справді буду твоєю дружиною?
— А ти й зараз моя…
— Але я хочу по закону!
— По всякому!
— Навіть після того, що я розповіла про себе?
— Про це я більше й слухати не хочу!
— Боже мій!»
Серце моє стислося від болю, хотілось вдертись у ту квартиру і на місці розстріляти Габора Шулька — це було справжнє прізвище Горвата.
Але я вгамував свої пристрасті, бо поруч сидів Немештабокі, який теж усе чув. Я не міг промовити ні слова, хоч серце моє розривалось… І тільки одна думка додавала мені сили, втішала мене: Габор Шульок буде знищений.
Я вже смакував щасливу хвилину своєї помсти, коли голос Вероніки знову повернув мене до дійсності:
«— Що сказати Етелі?
— Завтра від Шіраля одержать зброю. Післязавтра вранці виступаємо.
— В планах нічого не змінилося?
— Тільки те, що на групу Паладі розраховувати не можна. Щось вони крутять.
— Гаразд. Завтра об одинадцятій прибуде Копар. Які будуть вказівки?
— Завтра о дев'ятій одержу від Дьємбера інструкції. Якщо буде змога, до одинадцятої повідомлю тебе».
«Виходить, Шульок тільки ланка організаційного ланцюга», — подумав я.
«— Бережи себе, серденько…» — ніжно сказав Шульок.
Відповіді Вероніки я не почув. Знову заговорив Шульок:
«— Вероніко!.. Що з тобою?.. Ну, глянь на мене!.. Сядь-но сюди… Хвилину тому ти була зовсім іншою…
— Габоре…
— Що сталося?
— Я не повинна була кохати тебе.
— Вероніко! Що за міщанство? Ти ж не просто коханка моя. Ти моя дружина.
— Але я приховала від тебе одну страшну річ..
— Ти не могла зробити нічого такого, чого б я тобі не пробачив.
— Ти мені пробачиш усе?
— Цілком! Про це більше не думай. Я знаю, що ти належала іншому. Це ти хотіла сказати?
— Так…
— Ти його кохала?
— Так. Але я б хотіла розповісти все…
— Вероніко! Тільки не зараз… Потім… Я люблю тебе… Ти кохаєш мене.
— А тебе не цікавить, хто це був?
— Ти вже казала, що до тебе залицявся високопоставлений офіцер.
— І прізвища не питаєш?
— А для чого мені прізвище? Забудьмо про це».
Я вимкнув апарат, бо не хотів, щоб Немештабокі почув моє прізвище, якщо Вероніка назве його. Те, що мене цікавило, я вже узнав.
Я вирішив арештувати всіх, крім Вероніки. Але згодом зрозумів: це неможливо. Що сказав би тоді Немештабокі? Він знає, що Вероніка заплутана в цю справу. Як же бути? Може, з-за Вероніки махнути рукою на всю організацію? Ні, цього я не можу зробити, як би не кохав дівчину. Шулька треба знищити навіть у тому разі, коли не чіпати інших. Якщо нічого не придумаю, доведеться затримати й Вероніку. Була ще одна можливість: потай повідомити її про небезпеку.
Я склав докладний план ліквідації підпільної організації і надіслав доповідну генерал-майорові Бако, просячи дозволу на арешти. Немештабокі я відрядив у Сомбатхель підшукати квартири на випадок нашої евакуації, усунувши його таким чином від справи. У доповідній роль Вероніки була висвітлена так, ніби всі відомості надійшли до мене від неї. Ліквідувати вищезгадану організацію я вирішив другого грудня о десятій вечора. В операції взяло участь понад шістдесят чоловік. Я мав на меті одночасно затримати всіх членів організації і одразу ж відправити арештованих у відділення. Я ознайомив командирів груп з завданням і наказав залишити на квартирі кожного арештованого двох наших людей. Вони мусять затримати всіх, хто прийде в ці квартири, і доповісти черговому по відділенню.