Перед червневим повстанням мені конче треба було зустрітися з Переді. Його не було вдома. Анна-Марія сказала, що Іштван поїхав в Сольнок. Я неохоче почав відкланюватися, але Анна-Марія зупинила мене.
— Я хотіла б поговорити з вами…
Незважаючи на своє захоплення Анною-Марією, я уникав зустрічей з нею, які могли спрямувати наше знайомство на недозволений шлях. Я вважав, що час для роману зовсім непідходящий. Адже пристрасне кохання, паростки якого вже почали проростати в моїй душі, могло винести на поверхню тисячі всіляких турбот, а це зв'язало б у такий відповідальний час мою ініціативу. Май на увазі, що ми жили напередодні повстання проти червоних і все віддавали для здійснення цієї мети. Але в моїй душі горіло полум'я помсти. Я хотів відплатити Магді за зраду і зневагу. Певно, ти скажеш, що я просто базікаю, бо раніше писав про її велику увагу і піклування, якими вона оточила мене під час хвороби. Це правда. Але я розповідав і про страждання, що їх Магда завдала мені невірністю. Це почуття я міг тільки приглушити, але не викорінити.
Рука вже стискала ручку дверей, коли я обернувся на голос Анни-Марії.
— Будь ласка, — сказав я ледве чутно. Ми сіли поруч.
— Хто ви такий? — спитала вона.
Скажу тобі, що Анна-Марія теж нічого не знала про мене, крім того, що я — один з керівників повстанських сил проти червоних.
— Я один з тих, що схильні…
— Ваше прізвище? — перебила вона мене. — Як звати вас? Ви військовий?
— Хіба не все одно, Анно-Маріє? Ви знаєте, що я працюю в ім'я доброї справи. Хіба цього не досить? Моє ім'я? Господи, невже ім'я має таке значення? Ну, називайте мене Гашпаром.
— Гашпаре, — тихо промовила вона, похиливши голову. — Гашпаре… Я дуже… дуже боюся…
— Чого боїтеся, Анно-Маріє?
— Не знаю. Я боюсь вас, майбутнього, всього, навіть себе… Гашпаре, скажіть одверто, що буде з моїм чоловіком? — запитала жінка, доторкнувшись до моєї руки.
Я одразу ж збагнув, про що думає вона. Анну-Марію турбувало, чи пробачимо ми її чоловікові після поразки червоних. А мене зовсім не цікавило майбутнє Переді. Я ненавидів його. Проте, не бажаючи засмутити Анну-Марію, відповів:
— Я все зроблю для нього, Анно-Маріє… — І взяв її за руку.
Вона глянула на мене.
— Вірте мені…
Я дивився на кінчик язика, яким вона зволожила свої соковиті уста. Потім присунувся ближче і сказав:
— Ваш чоловік дуже завинив. Я хочу, щоб ви усвідомили це…
— Знаю, Гашпаре, — зітхнула жінка. — Знаю і ніколи йому цього не пробачу. Коли б ви знали, як я страждаю… Іштван ладен був видати мого батька, матір, всю сім'ю… але все-таки він мій чоловік…
Я гладив її руку. Вона не виявляла незадоволення. Ну, тепер можна й атакувати.
— Анно-Маріє, — шепотів я. — Не ображайтеся на мене за те, що я вам скажу. Але я не можу мовчати. Щось примушує мене відкрити вам своє серце…
З уст гарячково злітали слова кохання. Можливо, вони були трохи брутальними, але я не зважав на це.
— Ні… ні… не можна… — шепотіла вона, вивільнивши свою руку.
— Все можна… все, розумієш, Анно-Маріє?.. Тепер треба думати тільки про сьогоднішній день, який належить нам.
Далі мені здалося, що з неба скотилося сонце і розсипалось на силу-силенну маленьких сонечок у моєму тілі. Нас захопив у свої обійми шалений танок кохання. Доля Іштвана Переді була вирішена…
Відклавши набік ручку, я дивлюсь у вікно. Із заходу насуваються брудні, сірі, густі хмари. Дим з димарів низько стелеться над будинками і, чіпляючись за голі гілки дерев, клубочиться між ними шматками траурного крепу… В грубці потріскує вогонь… Я виймаю з шухляди твою фотографію, кладу перед собою на стіл і починаю з тобою розмову. Ти, професор, знімаєш окуляри і, дивлячись на мене, кажеш: «Ненавиджу тебе, батьку». — «Але ж я попереджав тебе, що буду щирим». — «Не думав, що ти такий цинік». — «Не ламай, сину, палиці над головою свого батька». — «Ні, ти мені не батько. Прошу тебе, пошматуй усе, що ти написав досі. Така сповідь нікому не потрібна». — «Не можу, сину. Я мушу писати далі. Одвертість — джерело очищення. Я бажаю очиститись і показати тобі, та й самому хочеться глянути, який я. Постривай трохи з своїм вироком».
Тихо падають на землю сніжинки. Тепло розморило мене… Щось навіть снилось мені, але вже не пригадую, що саме. То був якийсь тривожний сон, бо ще й тепер я не можу заспокоїтись. Снилась молода Анна-Марія. Бідна моя коханко, де ти зараз?..
Ще й досі згадую чарівні години всепоглинаючого кохання, яке я добув дорогою ціною — кров'ю. Анна-Марія не знала про це. Я не хотів казати їй правду, бо тоді я втратив би її.