… Одного дня наприкінці літа надвечір я лежав горілиць на тахті і думав про своє. Заходило сонце. Крізь жалюзі пробивалися промені, Анна-Марія схилилась наді мною і, бажаючи розвіяти мій сум, як мале дівчатко, почала весело, гратися і цілувати мене.
— Облиш! — буркнув я у відповідь на цей порив ніжності.
Це вразило її. Посмішка так і застигла на обличчі.
— Гашпаре, — зашепотіла вона у відчаї, — що з тобою? Я образила тебе?
«Бідолашна моя Анно-Маріє, ти не образила мене, — думав я. — Ти допомогла мені усвідомити те, чого я не знав».
Не відкриваючи перед коханкою своїх думок, я пригорав її і, не дивлячись на неї, промовив:
— Анно-Маріє, скажи мені одверто…
— Що, любий? — в її голосі бриніли сльози.
— За що ти кохаєш мене?
Вона заплакала. Притулилася до мене, гаряче цілуючи і обпікаючи сльозами. Цей щирий вияв кохання стривожив мене.
— Кохаю тебе… не знаю за що… кохаю, Гашпаре…
— Але за що?
— Можливо, за те, що ти не такий, як інші… чесний… не знаю…
Я міцно притис Анну-Марію до грудей, відчуваючи, як шалено б'ється її серце.
— Відколи Титус сповідає тебе? — несподівано спитав я.
Це вкрай здивувало мою коханку. Вона хотіла звільнитись з обіймів, але я не відпускав її.
— Третій рік…
— За часів червоних, коли твій чоловік служив у них, ти говорила з Титусом про політику, про сумніви свого чоловіка?
— Так, я про все розповіла йому… просила в нього поради…
— Розумію…
— Титус — мій духовний отець.
— Ти розповіла йому і про наші відносини?
— Так…
Ми довго мовчали. Світлі щілини на вікнах розтанули в надвечірніх сутінках. В кімнаті стало темно. Цокання стінного годинника серед цієї закам'янілої тиші дратувало мене.
— Послухай, Анно-Mapiє…
— Слухаю…
— Титусу про мене ти ніколи більше не говоритимеш?..
Годинник шалено цокав.
— Як хочеш, — почув я тиху відповідь.
Цілими днями я не зустрічався з сім'єю. Організаційна робота забирала в мене багато часу. Ті дві години, які були в моєму розпорядженні, я проводив з вами. Жолту тоді минуло три роки, тобі — півроку. Твій брат ревнував мене до тебе. Сильний, вольовий хлопчисько був. Насильство, пихатість він успадкував від матері. Ти, навпаки, був кволеньким, слабим, і, мабуть, через це ми приділяли тобі більше уваги, ніж братові. Скільки зусиль я докладав, щоб викликати посмішку на твоєму личку. Тобі важко повірити в це, бо батько лишився в твоїй пам'яті, як втілення серйозності і замкнутості. Хоча, сину, я багато разів стрибав перед тобою навкарачки, і ти від душі реготав. У ті дні твій брат дістав від мене першого ляпаса. Жолту не подобались, не до душі були наші пустощі. Він вирішив помститись і посипав килим кнопками, якими я добряче поколов собі руки. Про все це я розповідаю тільки для того, щоб ти знав, як я любив тебе. Не я винен у тому, що ми розлучилися з тобою. Це зробила мати з надмірної любові до тебе.
То були щасливі вечори, про які ще й досі не можу забути.
Десь у двадцятих роках я одержав секретне повідомлення про те, що капітан англійської місії Боб Гастінгс за дорученням таємної служби вербує агентуру. В ті часи я ретельно вивчав методи англійської розвідки. Зібрані матеріали були цікаві. Найбільше мене дивувало те, що англійці працюють заради майбутнього. Основа їх розвідки, на мою думку, — перспективна розвідка. Це означає, що вони дбайливо підбирають таких, людей, які з різних причин через кілька років можуть стати інертними в політичному, економічному та культурному житті. Цих осіб вони не спускають з ока, але до певного часу не залучають до роботи. Завербовані агенти намагаються потрапити на керівну роботу або принаймні зайняти якусь потрібну позицію на тій території, де вони діятимуть. У цьому вони дістають повсякденну підтримку. А з часом, коли виникає потреба, ці агенти за вказівкою хазяїв починають свою роботу.
Повідомлення про діяльність англійської розвідки, власне кажучи, торкалося органів безпеки. Саме вони повинні були зайнятися цією справою. Проте заново організований відділ контррозвідку не дуже звертав увагу на місію, бо всі сили спрямував на виявлення підпілля червоних і на викриття агентів держав малої Антанти — Чехословаччини, Румунії, Югославії.
Титус в цей час був професором теології. Я постійно зустрічався з ним, обмінювався думками, слухав його поради. З ним я розмовляв уже як з керівником «Списоносців». Докладно інформував його про справу Гастінгса. Наші думки збігалися в тому, що «Списоносці» повинні зацікавитись і зайнятися справою Гастінгса. Ми домовились, що я поки що мовчатиму, не повідомлятиму про Гастінгса керівництво.