— Ні.
— Воєнний трофей.
— Що, що?
— Так, так, воєнний трофей…
— Де ти його взяв? — Я думав, що йому цей локон подарувала на пам'ять якась дівчинка.
— В бою.
— Не пустуй, а відповідай, що це таке і де ти його взяв?
— Це Шварців пейс…
Я підвівся. З подивом глянув у його усміхнене обличчя.
— Шварців? Якого Шварца?
— Малого Шварца. Вчора ми побилися з ним на вулиці. Ми повалили його на землю, а я відрізав пейс. Пан учитель Вагі похвалив мене за це.
— Ви повалили? А скільки вас було?
— Троє. Матеффі, Пітю Жолнаї і я.
— А ти сам не справився б з ним?
— Минулого разу я хотів сам, але він побив мене і втік…
— Тебе побило якесь жиденя? І ти дав себе побити?
— Я не давав, але він дужчий за мене…
— Соромся, сину.
Жолт похмурнів, поклав у кишеню локон. Того дня вже не обзивався до мене.
Я повернувся в Будапешт у поганому настрої. Коли розповів про це Титусу, він узявся заспокоювати мене.
— Побачиш, який з нього борець буде.
— Те, що вони втрьох побили отого жидівського хлопчака, — іронічно зауважив я, — свідчить про чудову рису його характеру!
— А що він мав робити, якщо одному не пощастило відплатити? Суть, Акоше, полягає в самій відплаті. Це життя… Нема причин для тривоги. Варто було б непокоїтися тоді, коли б твій син після того, як його побили, почав плазувати. А він прийняв бій і проти дужчих знайшов союзників.
Але я не міг заспокоїтись і довго думав про ту зустріч з Жолтом.
Перед від'їздом я написав листа Магді. Доручав їй дітей і повідомляв, що на довгий час виїжджаю за кордон.
За день до від'їзду до мене прийшов Титус.
— Мерщій одягайся. Тут хочуть поговорити з тобою.
— Хто?
— Прізвище не має значення. Досить знати, що цей чоловік і мій, і твій начальник. Він — один з керівників організації.
Я розхвилювався, намагаючись угадати, хто це міг бути.
В машині я звернувся до Титуса:
— Скажи, Титусе, що знають про мене в семінарії?
— Нічого.
— Єзуїти не знають про «Списоносців»?
— Є такі, що й знають. Але чому це тебе цікавить? — Титус міцно притиснув пальця до губів і показав очима на шофера.
Я хитнув головою, мовляв, мовчатиму як риба, і, відкинувшись на спинку сидіння, поринув у свої думки.
Зустріч відбулася вночі недалеко від Будапешта, в одному з мисливських будинків.
Незнайомий сидів за письмовим столом. Рухи його були рішучі і впевнені. Видно було, що це чоловік військовий. Він мав розкішні чорні вуса. Говорив повільно, вишукано. Його густий бас бринів мелодійно, м'яко.
Я відрекомендувався.
Мені показали на крісло в кутку кімнати.
— Ваше превосходительство, просимо пробачення за запізнення, — промовив Титус. — Я пізно одержав повідомлення.
Його превосходительство кивнув головою.
— Отже, ви вирушаєте завтра на світанку? — звернувся він до мене.
— Так.
— Сподіваюсь, вам не треба пояснювати, що під час відрядження ви, як і будь-який наш офіцер, підлягаєте військовим законам.
— Це я знаю, ваше превосходительство.
— Завдання важке і досить складне. Але ваші здібності, обізнаність і підготовка характеризують вас як людину, здатну успішно завершити операцію.
— Чекаю наказів, ваше превосходительство.
— Прошу уважно прослухати. Записувати нічого не можна. Ви все повинні запам'ятати. Завтра вночі наші прикордонники переправлять вас через Драву. На тому боці вас чекатиме рибалка-хорват. Пароль і відповідь у цьому конверті. — Він показав на блідо-зелений конверт. — Після закінчення розмови я віддам його вам. Рибалка проведе вас до Загреба. Він наша людина, ви можете спокійно довіритися йому. Потім відвідаєте патера Крістича і разом з ним усе обміркуєте. Перед вами одне завдання. Треба знайти таких людей хорватської національності, які схильні були б боротись за незалежність Хорватії. Ви переправите їх в Угорщину. Звичайно, завдання не з легких, бо вам доведеться організувати їх переселення. В цьому вам допоможе Вукич, той самий рибалка. Успішне виконання завдання дуже важливе з національної точки зору. Від себе особисто і від імені нашої організації я бажаю вам успіхів.
Його превосходительство струснув з сигари попіл, ніби даючи цим зрозуміти, що розмову закінчено. Він кивнув Титусу, і вони перейшли в іншу кімнату. Я залишився наодинці з своїми думками. Отже, завтра вночі я буду вже там, на території сербського королівства. Багато чого я не розумів. Не розумів, наприклад, навіщо мені треба переходити кордон, коли в Загребі вже діє Крістич. Чому він не вербує людей? Адже Крістич краще, ніж я, знає місцевість і людей. Але розпитувати вельможного пана я не наважився. Вирішив спитати про це Титуса, коли ми повертатимемось додому.