— Давайте поговоримо про кожну групу зокрема. Якщо я правильно зрозумів ваші записки, ми маємо справу з шістьма резидентурами агентів.
— Так. На чолі кожної з них стоїть досвідчений резидент. Справжні їхні імена і клички я теж вказала.
— Розумію. Скільки чоловік входить до такої резидентури?
— Спочатку планувались тричленні групи, але досвідчених керівників, резидентів, мало, і тепер групи складаються переважно з п'яти-шести осіб. Але є й такі, в яких діє дві особи.
— Члени резидентур знають один одного?
— Ні, знає тільки керівник і в окремих випадках його заступник.
— Заступник?
— Як правило, кожна група має ще й одного радиста, який також виконує обов'язки заступника.
— Як правило?
— Так, тому що в кожній групі повинен бути ще й радист. А їх насправді нема, бо для підготовки радистів потрібен довший час. У багатьох групах резиденти є заразом і радистами. В такому випадку вони не мають заступників.
— А рація?
— Кожна група має короткохвильовий передавач і приймач. Крім того…
— Хвилиночку, дозвольте повернутися ще до особового складу резидентур. Я помітив з ваших записок, що ви не знаєте всіх імен.
— Резидентів знаю всіх, деяких навіть особисто. Але всіх членів груп на ім'я не знаю. Кого знаю, про тих написала. Гадаю, що, маючи такі дані, вам неважко буде знайти й інших.
— Я теж так думаю, — посміхнувся Коронді.
— Щодо радіозв'язку, то тепер існує лише односторонній зв'язок: звідти сюди передають інструкції, але звідси нічого не передається.
— Це й зрозуміло. Адже передачу можна запеленгувати і таким чином викрити групу.
— Саме так. Отже, передачі вони приберігають на випадок війни чи інших незвичайних подій.
— Розумію. Мене турбує тільки одне. Після вашого таємничого зникнення було вжито негайних заходів, піднято тривогу.
— Навряд. Передача провадиться в наперед визначений час. У середу і в четвер до ночі ви можете спокійно працювати.
— Чому?
— А тому, що передачі провадяться в Бретанню середу і четвер щомісяця о двадцять четвертій годині. Ви можете їх прослухати. Я назвала в своїх записах позивні і довжину хвиль.
— Бачу, — Коронді надів окуляри. — Але як узнати, коли кому що передається?
— Окремі групи позначаються цифрами. Цифри мають і інше значення — до цього я ще повернусь. Саме за допомогою цифр можна довідатись, для кого і коли ведеться передача. Для груп під номером п'ять, сім і дев'ять — у середу, а для шостої, восьмої і десятої інструкції передаються в четвер опівночі. Повторюю, останньої середи і четверга щомісяця.
— Розумію, це ясно. Якими ж цифрами позначені групи?
— Диктую: «Піка» — п'ятий номер, «Ваці» — сьомий, «Германікус» — дев'ятий, «Туран» — шостий, «Горнаді» — восьмий і «Колесо» — десятий.
Коронді старанно занотовував.
— Це, безумовно, клички?
— Так, але в записках я назвала і справжні імена резидентів.
— Це важливо.
— Звичайно передачі провадяться за азбукою Морзе, які тут, у Будапешті, розшифровуються з допомогою ключів.
— Так. До цього ми ще повернемось. Починаймо з «Піки».
— «Піка» — це Ференц Ковачоці, немолода людина, старий списоносець. Був кадровим офіцером, здається, капітаном. Його залучено в організацію ще до 1945 року. В 1944 році він, за наказом керівництва, нібито як учасник опору, перейшов за Тисою до росіян і після 1945 року навіть служив в армії рік чи два. Демобілізувавшись, Кавачоці перекваліфікувався на токаря. Відтоді працює робітником на Угорському механічному комбінаті. На роботі його дуже люблять, поважають. Він працює старанно, бере активну участь у громадському житті. Ніколи не висловлюється ворожо або осудливо. Навіть у жовтні 1956 року не поспішав скинути маску, а, як дисциплінований солдат, чекав вказівок. Добрий політик, бо передбачав, що події можуть розгорнутися не так, як того хотілося б. А тому він відкрито не діяв навіть під час контрреволюційного заколоту і сидить міцно на своєму місці й досі.
— Які завдання поставлено перед ним?
— Насамперед хочу звернути вашу увагу на те…. що він є і резидент, і радист. Не має заступника.
— Після війни від кого він дістав вказівку поновити роботу?
— Після війни з ним від імені свого батька зв'язався Жолт Райнаї. Між іншим, я Ковачоці теж знаю, навіть особисто.
— Звідки?
— Ще в 1949 році — це було моїм першим «бойовим» завданням — мене доставили на австрійсько-угорський кордон, і я в умовленому місці зустрілася з Ковачоці.
— Для чого?
— Я повинна була взяти в нього матеріали, які ледве вмістились у два величезні портфелі.