— Прошу вас, скажіть товаришеві Геде, щоб він зачекав мене в посольстві. Десь через півгодини я буду в нього. Так, так, через півгодини— Дякую.
За чверть години перед зруйнованим Північним вокзалом він сів у «оппель», і вдвох з Марією вони поїхали в напрямі Оранієабурзьких воріт.
— Ви ще не передумали? — запитав Міклош, милуючись профілем дівчини.
— Мені хочеться, щоб моя справа була вирішена якнайшвидше.
— З нашого боку перешкод немає.
— Я теж зробила перший крок, — посміхнувшись, мовила Марія.
В цю мить їхні погляди зустрілися: в очах Міклоша заграли вогники, а Маріїні очі світилися лагідністю.
— Будь ласка, підвезіть мене до посольства. Я на кілька хвилин затримаюсь там у справах.
— Гаразд, але я не можу підвезти вас до самого посольства. Там поблизу є зупинка електрички. Я туди під'їду і чекатиму вас.
— Чудово! Але ви не ображаєтесь, що я примушую вас так довго возити мене?
— Що ви, навпаки, я вважаю це своїм іспитовим строком.
— Невже, а чому?
— Думаю дома працювати шофером таксі. Як ви гадаєте, зможу я?
— Гадаю, що над цим ви ще встигнете подумати. Між іншим, іспит проходить у не зовсім відповідних умовах: адже в Берліні легше водити машину, ніж у Будапешті — тут вулиці набагато ширші.
— Розкажіть щось про Будапешт. Там багато руїн?
— Руїн?
— Я маю на увазі руїни після подій п'ятдесят шостого року.
— Я мушу сказати, що це пуста балаканина. Будапешт тепер красивіший, ніж будь-коли. Побачите.
— Ви справді думаєте, що я побачу його?
— Впевнений у цьому.
Машина мчала мостом над Шпрее.
— Міст Ержебет ще не відбудовано, — сказав Міклош.
— Знаю. Я всім цікавлюся. Вулицю Ракоці забудовують подовжніми галереями, а вулиця Аттіли Йожефа вже освітлюється неоном.
— Не зовсім свіжі ваші відомості. Неонове освітлення вже є і на вулиці Кошута та й на інших вулицях. А коли ми повернемося на батьківщину, хтозна на скількох вулицях воно вже буде.
— Повернемося на батьківщину?
— Так. Повернемося, Маріє.
Тут Міклош вийшов з машини і поспішив до посольства.
Геде працював у своєму кабінеті. Коли ввійшов Міклош, він підвівся з-за стола, і вони мовчки потиснули один одному руки. Геде взяв з стола аркуш паперу і подав його Міклошу. Це була телеграма. Герендаш схвильовано пробіг очима її рядки… Потім полегшено зітхнщі і мовчки віддав.
— Швидко надійшла відповідь? — тихо промовив Геде.
Міклош кивнув головою.
— Отже, вона може повернутися на батьківщину? — якось дивно забринів його голос.
— Так, може.
Вже на вулиці Міклош спохватився, що забув капелюха в посольстві. Та повертатись по нього йому не хотілося, хоч на місто впав густий туман і сіяла холодна вечірня мжичка.
Тільки-но Міклош сів у машину, наповнену тютюновим димом, Марія включила мотор.
— Куди вас везти? — запитала вона. — Вам ще кудись треба?
«Чого це я нічого не кажу про телеграму, — думав Міклош, — чому, сівши в машину, я не з цього почав розмову?» Він і досі мовчав, спостерігаючи, як старанні двірники витирають на склі срібну імлу.
— В мене більше немає справ. А ви сьогодні чого виїхали?
— В мене були справи, тому й мусила виїхати. Я дістала завдання, на яке зважилася не одразу, але дуже зраділа, що можу виїхати.
— Вас послав Райнаї?
— Так.
— Із завданням?
— Так. Може, розповісти?
— Потім розкажете кому слід. Ну, я вас вислухаю, але що з того?
— Ви маєте рацію, хоча є в мене і таке завдання, про яке я мушу негайно повідомити. Я повинна переманити в західний сектор одного інженера. Треба, щоб тутешні власті вжили відповідних заходів. Я напишу про все це, а ви передайте туди, куди вважаєте за потрібне. Гаразд?
— Добре, Маріє.
— Ви не помічаєте, що я розмовляю так, ніби про мій перехід сюди вже все остаточно вирішено?
— Я вірю в це…
— Це дуже благородно, Міклоше, що ви підбадьорюєте мене. Словом… словом, Райнаї думає, що я виконую завдання. А я відчуваю себе просто щасливлю. Не ображайтеся, якщо я заберу у вас ще трохи часу… Я зовсім спокійна поруч з вами…
— Ходімо кудись вечеряти і заодно послухаємо музику.
— На жаль, не можу, Міклоше. Це дуже небезпечно. Ще побачать. Що я тоді скажу — чому не займаюся своїми справами? Побудьмо трохи в машині.
— Як хочете. Між іншим, ви заінтригували мене — сказали, що вже зробили перший крок. Як це розуміти? Сподіваюся, ви не подали заяву про звільнення?
— Ні, цього я не зробила. — Марія посміхнулась. — Навпаки, я намагаюсь бути сумлінною. Я почала з інших комбінацій,