— Знаєш, братику, — сказав він одного травневого вечора, — не розумію, чому ви саме цю людину обрали собі за регента. — Абат напихав рот шинкою, вареними яєчками, щоразу запиваючи доброю половиною келиха червоного вина.
Я смиренно глянув на нього і тихо запитав:
— Пан абат знає Міклоша Хорті?
Крістич зареготав. Його хрипкий сміх хвилею покотився по кімнаті.
— Ні, ні! Хвалити бога, братику, не знаю. Та й не хочу знати.
— Але чому пан абат гнівається на регента? — знову спитав я.
— Чому, чому… Дідько його знає чому, братику. Можливо, я й не гніваюсь на нього. Просто не люблю. На випий! — подав він мені келих іскристого вина. Але я скромно відмовився. Абат, не довго думаючи, вихилив келих, витер серветкою масні, товсті губи і важко, як ведмідь, що добряче поласував, підвівся. Він пройшовся по кімнаті, разів три відригнув, сів у крісло і, сопучи, запалив сигару. — З тебе, братику, ніколи не вийде доброго попа, ні.
— Якщо богові так хочеться, нехай буде його воля, — сказав я смиренно, похиливши голову.
Абат витріщився на мене, мов блазень.
— Гм, — неуважливо пробурмотів Крістич, захопившись сигарою. Він старанно попихкував нею, дим хмарою здіймався догори. Через якийсь час абат промовив: — Братику, братику…
Глянувши на нього, я чекав, що він скаже далі, але абат замовк і лише похитав головою.
— Отче, я хотів попросити у вас поради… — почав я розгублено, не знаючи, як розуміти це абатове похитування головою.
— Ти не щира людина, братику, — сумно сказав він. — Відчуваю, ти не одверта людина.
— Чи не образив я пана абата? Якщо так, то найпокірніше прошу прощення…
Але Крістич не відповів. Махнув тільки рукою, щоб я залишив його.
Кілька днів абат не розмовляв зі мною. Я ніяк не міг збагнути, чому це він образився на мене. Але розмови з ним не починав, хоч хотів уже взятися до роботи. Я вивчав своє оточення, його настрої, місцеві звичаї. Семінарію відвідували багато слухачів університету і гімназистів-старшокласників, які ходили туди не зміцнювати свою віру, а — я незабаром довідався — як члени студентського товариства «Нова Хорватія». Цікавився всім, усе запам'ятовував, але діяв обережно, щоб не викликати підозри. Вже став звикатися з думкою, що сербська контррозвідка знає про мій перехід і стежить за кожним моїм кроком. Частина церковників та й народ, звичайно, були прихильниками незалежності Хорватії. Завдання починало мені подобатись. Абат, здається, не помічав мене. Не втручався в моє життя, його навіть не цікавило, як іде моя робота. Це насторожувало, але я не говорив нічого.
У секретаріаті працював молодий попик Антон. Скромний, худенький чоловічок з мрійливими очима, його блакитні очі, запалі щоки, бліде обличчя дуже нагадували середньовічних святих. Я часто розмовляв з Антоном. Разом ми ходили по Загребу, він знайомив мене з визначними місцями. Батьки Антона були бідними селянами.
… Одного сонячного травневого дня, після обіду, ми пішли прогулятися по місту. Абат Крістич уже третій день був у Белграді, тому Антон міг приділити мері більше часу. Ми оглянули університет. Мій молодий приятель розповів, що його заснував ще угорський король святий Ласло і потім багато говорив про угорців. З слів Антона я зрозумів, що він не дуже прихильно до них ставиться. Ми трохи втомилися. Я запропонував посидіти в парку.
Довго сиділи мовчки. Я дивився на дітей, які гралися поблизу, на вежу собору, що виднілась удалині, і насолоджувався приємним теплом весняного сонечка. Потім задрімав. Відкривши очі, я глянув на Антона. Він замислено дивився у молитовник, але видно було, що думки його літали десь далеко-далеко.
— Не потурбую тебе, милий Антоне? — звернувся я до нього.
Він здригнувся, ніби прокинувся від гіпнотичного сну. Закрив молитовник і глянув на мене.
— Отець Йово, я саме закінчив.
— Скажи, Антоне, ти часом не знаєш, чому абат Крістич гнівається на мене?
— Пан абат гнівається? — запитав молодий священик і замислився. — Чому ви так думаєте, отче?
— Я не думаю, а знаю. Раніше він щовечора запрошував мене до себе, розмовляв зі мною, а тепер уникає мого товариства. Якби я знав, чим образив його, то пробачився б перед ним.
— Так, пан абат… — сказав Антон тихо. — Дуже важко розпізнати його. Він зовсім інша людина, ніж ми. Одного разу розповідав мені, що справжній слуга божий не хвастає на кожному кроці своєю вірою в бога. Віра — це скарб душі. Її треба приховувати в найпотаємніших куточках серця. Пан Крістич не любить, якщо хтось постійно згадує бога. Він багато молиться, але завжди на самоті, щоб інші не були свідками його розмов з богом. Я дуже люблю його…