— Цілком, — відповів Коронді. — Коли б ви говорили і менш зрозуміло, то ми все одно в курсі справи, бо вже більше року про це базікає радіо «Вільна Європа».
— Так, їхні представники теж були на нараді в Мюнхені.
— Це радіо, до речі, дуже допомагає нам. Завжди зверне нашу увагу на те, за чим треба стежити. Політичні концепції ясні, на них довго не варто зупинятись. А розвідувальна робота порівняно з попередніми роками змінилась?
— По суті, ні. Вороги, як і раніше, засилають агентів в армію, промисловість, державний і партійний апарати, на транспорт. Гадаю, що і про плани діяльності диверсійних груп я можу докладно не говорити. Хочу зазначити тільки одне. Кожна група має розвідувальні завдання також щодо Радянського Союзу..
— Ясно. А Райнаї займається тільки угорськими справами чи, може, має ще якісь інші доручення? Чому він живе в Західному Берліні? Для цього є якісь особливі причини?
— Так, є. Райнаї займається не тільки угорськими справами. Гелен використовує його і проти Німецької Демократичної Республіки. Ви, звичайно, знаєте, що Західний Берлін аж кишить агентами різних таємних служб. Усі вони провадять підривну роботу проти НДР, а також Радянського Союзу, Чехословаччини, Польщі та інших соціалістичних держав. Саме в Західному Берліні потрібні такі досвідчені люди, як Райнаї. Старик є одним з організаторів диверсій у демократичному секторі.
— Прошу вас, Маріє, — перервав її Коронді, — напишіть завтра докладну інформацію про відомі вам канали, спрямовані проти НДР. Ви можете пригадати їх?
— Звичайно. Одну інформацію я написала ще там, у Берліні. Вона пов'язана з особою інженера Курта Цігера і з агентом під кличкою Гельмут, який працює на тому ж хімічному заводі, що й Цігер.
— Гаразд. А тепер вас відвезуть додому. До побачення!
Коли двері за Марією зачинились, Коронді заквапився до телефону. Набрав номер.
— Як справи в арештованого? Гаразд. Нехай дописує, а потім приведіть його до мене. А ми тим часом почитаємо, — звернувся підполковник до Када.
«На батьківщині мене дуже радісно зустрів Титус — по-приятельському обняв, міцно потис руку.
— Ти чудово справився з завданням, Акоше.
Я скромно посміхався і чекав ще більшої похвали. Проте мене лише підвищили в чині, але на службу не прийняли. Заробітну плату мені виплачували регулярно. За своє відрядження я одержав ще й кругленьку суму. Дуже самітним почував я себе тоді. Я написав Магді листа, просив повернутись до мене і забути про все, що сталося.
Різдво ми вже святкували разом. Твоїй матері було тоді тридцять шість років. Ми не говорили про минуле, хотіли жити заради майбутнього. Жолт свої канікули проводив дома, а ти не приїхав. Tвій брат зміцнів, виріс, весь аж пашів здоров'ям. Усі наступні дні були щасливими. Після від'їзду Жолта мене охопив якийсь дивний неспокій. Я не міг зрозуміти, чому мені не дають доручень, не цікавляться мною. Невже мені в сорок три роки доведеться їсти гіркий хліб людей, які попали в немилість? Я не міг погодитися з цим, бо вважав, що здатний вершити великі справи.
Минуло багато тривожних, безсонних ночей. Я вже не в силах був приховувати свій нервовий стан від Магди.
— Не спите, дорогенький? — запитала вона якось вночі.
Я міцно пригорнув її і поцілував у голову.
— Що вас турбує? Можливо, я змогла б допомогти, — шепотіла дружина.
— Магдо, ти віриш у мене?
— Навіщо питаєте про такі дивні речі? В кого ж мені вірити, якщо не в вас? Знаєте, Акоше, коли ми жили нарізно, я попросила одного свого друга, астролога, виготовити ваш гороскоп. Ви — людина своєї епохи. Вершитимете великі справи.
Я гірко засміявся і докладно розповів їй про своє відрядження. Магда уважно слухала. В кахельній грубці гоготів вогонь, штори легенько погойдував вітер.
— Оце, дорогенька, мене й турбує, — закінчив я. — Виконав завдання, а вони, можна сказати, і не подякували мені як слід. Його превосходительство не вважав за потрібне навіть прийняти мене і потиснути руку. У вчорашній газеті я читав, що полковника Мартонфі зробили генералом і нагородили високою нагородою. Цікаво знати, за що? Моїм, успіхам радів, мабуть, лише Титус.
— Титус, — почув я голос Магди. Мені здалося, що, вимовляючи це ім'я, вона неначе відсахнулася.
— А ти іншої думки про Титуса? — запитав я. — Титус — справжній друг.
Магда довго не відповідала. Я відчув: вона щось приховує від мене. Через якийсь час дружина сказала:
— Акоше, давайте пообіцяємо, що будемо щирі одне з одним, що більше ніколи і нічого не приховуватимемо одне від одного. Ми повинні жити разом. Так буде краще.