— Заспокойтеся, Райнаї. Поводьтесь, як це личить людині Ми не можемо з вами торгуватися, ми не торговці. Вашу долю, в рамках можливостей, визначених законом, вирішуватимуть вищі за мене люди. Але вам треба зізнатися. Чесно, по-мужньому. Про торгівлю не може бути й мови. Всі докази в наших руках. Мова може йти лише про беззастережну капітуляцію. Зрозуміли?
— Зрозумів, — ледве чутно вимовив Райнаї. — Але я можу мати якусь надію? Візьміть до уваги мої пропозиції!
— Нічого ми не візьмемо до уваги, поки тут, на моєму столі, не лежатиме таке зізнання, яке мені не доведеться викидати в кошик. От і вирішуйте.
— Я напишу все.
— Гаразд. Побачимо.
Коронді набрав номер і викликав старшого лейтенанта Шолті.
— Товаришу старший лейтенант, направляю до вас Жолта Райнаї. Прошу розпочати допит і запротоколювати його зізнання. — Потім наказав Када: — Проведіть Райнаї.
Коли Када повернувся, коричнева папка вже знову лежала на столі. Коробка з «Мігреніном» зникла. Коронді замислено стояв біля вікна.
— Товаришу підполковник, яка ваша думка щодо пропозицій Райнаї?
— Моя думка? — брови Коронді піднялися. — Негідник. Між іншим, я гадав, що він буде значно твердішим, відважнішим. Всі вони такі молодці, поки їх не припруть до стіни, поки вони в зграї. Хочу зауважити, що ми не повинні йти на будь-який компроміс з ним. У нас єдине завдання — запитувати. Його обов'язок — відповідати. Оцінювати, зважувати — це вже компетенція суду. Ясно?
— Ясно, товаришу підполковник. Мені не зрозуміло тільки одно: як ви змогли так швидко дістати «Мігренін»?
— Нам пощастило. Фортуна втрутилася в справу «Списоносців» на нашу користь, — засміявся Коронді. — Днями у деяких справах я побував у відділі майораБенке. Працівники відділу були дуже заклопотані. За десять днів до того наші прикордонники схопили порушника. Землячок поспішав до нас. Цього хороброго мандрівника звуть Іштваном Розгоньї. Звичайно, він не хотів розповідати, чого перейшов кордон, і товариші сушили голови над тим, як примусити його заговорити. Я переглянув матеріали обшуку, але не знайшов там нічого особливого. Мій погляд привернула тільки коробка «Мігреніну». Тоді я пожартував, зауваживши, що коли в товаришів від того клопоту почнеться мігрень, то вони матимуть ліки. Слухаючи розповідь Перлакі, я одразу збагнув, що в особі Розгоньї на гачок попалася неабияка щука — зв'язковий. Я позичив коробку і, думаю, що таблетки згодяться нам і надалі. Ясно?
— Розумію, товаришу підполковник. А Розгоньї до кого прийшов?
— Цього ще не знаємо. Ми умовилися з товаришем Бенке, що вони припинять допит і чекатимуть наслідків нашої справи. Можливо, в писанині Акоша Райнаї знайдемо щось і про цього джентльмена. А ви не забудьте запитати про порушника в Перлакі.
— А між втечею Перлакі і переходом Розгоньї нема зв'язку?
— Нема, бо Розгоньї надіслано раніше. Ну, давайте будемо читати далі. Але спочатку… Ви не забули про нашу домовленість?
Када запитливо зиркнув на свого начальника, потім згадав.
— І надалі буде потреба в цьому? — показав на кошик.
— А ви гадаєте, Райнаї зараз говоритиме тільки правду? Від неї він ще далеко. Лід, очевидно, рушив, але потрібно ще багато тепла, щоб він весь розтанув.
Старший лейтенант мовчки спорожнив кошик.
«З Титусом ми зустрічались регулярно. То він заходив до мене, то я до нього. Титус нещодавно повернувся з Італії і захоплено говорив про геніальність Муссоліні.
Я натякнув йому про те, що мною нехтують.
— Мабуть, моєю роботою незадоволені? Так, мій друже? — спитав я гірко.
По його худому, з нездоровим рум'янцем обличчю ковзнула тінь роздратування. Але за звичкою він швидко оволодів собою.
— Ти чудово працював, Акоше. Чудово. І ти не усунений, а просто перебуваєш в резерві. І не тільки ти, а й інші. Одначе для тебе я привіз завдання.
Я зацікавлено глянув на нього.
— Чи не краще нам посидіти в саду? — спитав Титус. — Такий чудовий день…
Ми вийшли. Сонце вже ховалось за Будайськими горами. Кущі бузку кидали довгі тіні на дорогу, посипану гравієм. Я звелів принести пляшку вина, і ми вмостились під горіхом.
— Випиймо, друже, — сказав я Титусу осміхаючись і налив йому міцного вина.
Ми цокнулись. Прохолодне вино було приємне на смак.
— Як поживає Магда? — спитав патер.
— Добре, — відповів я. — Взагалі ми живемо непогано. Ось тільки думка про моє становище на роботі турбувала. Але тепер уже все добре. Ти заспокоїв мене. До речі, на канікули приїдуть мої діти — Жолт і Аттіла.