Не думай, що робітники мали змогу читати Маркса, щоб з'ясувати справжні причини злиднів. Але ті, що вже вступали до лав комуністичної партії, не боялись ні переслідувань, ні тюрем. Це були люди, готові на все. От я і хотів пересвідчитися, чи є такі в нас на фабриці.
Підприємство наше випускало напівфабрикати, і це визначило професіональний склад його робітників. Більшість з них не мали професії. Тільки в трьох цехах — у гравірувальному, прасувальному та слюсарному працювали спеціалісти.
Прибувши на фабрику, я одразу ж зрозумів, що саме в цих трьох цехах найсприятливіші умови для комуністичної пропаганди. Тут я і сконцентрував свої сили. Домовившись з священиком, ми приймали учнів тільки за рекомендацією церкви. Цей захід дав мені змогу набирати учнів з сімей, в яких діти виховувались у релігійному дусі. Потім я встановив, хто саме з робітників член профспілки. Таких я поступово звільняв з роботи, приймаючи на їх місце тільки позаспілкових або тих, яких рекомендували спілка католицької молоді чи спілка фронтовиків. Це була досить копітка робота.
Мітько і справді виявився геніальним агентом. Працював він спритно і обережно. Не минуло й півроку, як на фабриці виникли три гуртки комуністів по чотири члени в кожному.
Серед цих членів мене найбільше зацікавила особа виконроба білильного цеху. Цей чоловік, на прізвище Сас, ще не мав і тридцяти років. Сас, за професією радіомонтер, не міг знайти роботи за спеціальністю і змушений був влаштуватись на нашій фабриці. Сім'я його — сліпа мати і троє молодших сестер — жила поблизу на сусідній вулиці в старезному, похиленому будинку. Батько Саса ще в двадцять восьмому році вмер від раку. Найстарша сестра, вродлива русява висока дівчина, працювала в нас у бухгалтерії. Сам Сас закінчив чотири класи міської школи і, як доповідав Мітько, вечорами вчився, читав марксистські книжки, займався музикою — непогано грав на скрипці. Двічі на рік ходив в оперу. Цим Сасом я й зацікавився. Мені спало на думку залучити виконроба до нашої справи, і якщо не по-доброму, то силоміць примусити його працювати на нас. Кілька разів я підходив до нього в цеху. Він тримався з почуттям власної гідності і сміливо висловлював свої думки щодо виробництва. Його самовпевненість завжди викликала в мене збентеження. Однак моїм намірам завербувати Саса не судилось збутися. Одного разу Мітько прийшов до мене з несподіваною звісткою. Це було в 1932 році. Зустрілись ми в особняку. Мітько був неголений, очі його незвично блищали.
— Думаю, пане директор, — почав він, — назрівають великі події.
— Говоріть, — підігнав я його.
— Напевно, ви знаєте Кочмароша?
— Із слюсарні?
— Так, того старого слюсаря.
В моїй уяві постала присадкувата міцна постать Кочмароша, його усміхнене обличчя і сиві кучері.
— Не такий він уже й старий. Тільки сивий. Ще й п'ятдесяти не має.
— В порівнянні зі мною старий, пане директор. — Мітько взяв з мого портсигара сигарету, подякував і почав розповідати: — Досі Кочмарошем я не займався, бо, як ви сказали, побожні, віруючі люди нас не цікавлять. А про цього я знав, що він член конгрегації, акуратно ходить до церкви, а під час святкової процесії навіть тримає одну з підпор балдахіна. Проте час від часу ми з ним розмовляли. Як ви знаєте, я трохи кульгаю, а на спині в мене є кілька шрамів. Якось ми з старим разом купались. Я помітив, що Кочмарош зацікавлено поглядає на мої шрами, але нічого не каже. Через кілька днів по дорозі додому він запросив мене на келих вина. Випили ми не по одному, а по три. Кочмарош поцікавився, де й коли мене поранено. У відповідь я лише посміхнувся, але він настирливо допитувався. Нарешті, я сказав йому: «Послухайте, дядьку Яві, ви людина побожна, а це, по правді кажучи, мені не дуже до душі. Словом, не набридайте, бо я вам не вірю і нічого не скажу». Кочмарош оторопіло дивився на мене, потім його обличчя набрало поважного виразу, і він кинув: «Побожна людина? А звідки ти знаєш, що в мене на душі?» — «А яка користь вам буде, якщо ви довідаєтеся, хто мене побив?» — поцікавився я. «Значить, тебе побили? — в свою чергу спитав Кочмарош таким тоном, наче про все вже догадався. — Слухай, Мітько! — промовив він. — Про тебе всі хорошої думки». — «Що ви маєте на увазі, дядьку Яні?» Кочмарош хитрувато підморгнув: «Ось що я тобі скажу: хоч я й трусь коло церкви, проте я все-таки робітник і мій розум на місці», — «Облишмо ці розмови, краще почастуйте мене порцією мішаної», — сказав я відмахуючись. Старий замовив. «А скажи, чи правда, що ти воював у лавах Червоної Армії?» — допитувався він знову. Я навмисне боязко оглянувся: «Невже ви поліцейський шпик і слідкуєте за мною?» — «Дідька лисого, Мітько. Ти мені подобаєшся. Я давно приглядаюсь до тебе». — «Чи не маєте наміру завербувати мене до вашої конгрегації?» — «А може, і маю! — загадково всміхнувся Кочмарош. — Отже, ти таки служив у Червоній Армії? Так?» Я довго мовчав, потім удавано неохоче буркнув: «А якби й так, то що?» — «Тоді я від щирого серця потисну твою руку». — «Дядьку Яні!» — здивувався я. Він мовчки кліпав очима. Коли ми повертались додому, Кочмарош знову спитав: «В якій частині ти служив?» — «У сімнадцятому полку», — сказав я. Ми довго йшли мовчки. Нарешті, Кочмарош озвався: «Слухай, Мітько, в неділю надвечір заходь до мене». Це все, пане директор, — сказав агент на закінчення. — Завтра неділя. Чекаю ваших вказівок, що мені робити далі.