Вероніко, покладіться на мене… Повірте, що і в мене є серце, що я теж люблю все гарне, благородне… — Я допоміг їй підвестися з стільця, обнявши за плечі. — Ну, дорога моя, ідіть собі в контору. Думаю, допоможу вам, доб'юся свого. Коли щось буде треба, сміливо звертайтесь до мене.
Вероніка боролася з плачем. Я випровадив її за двері і довго дивився вслід.
Після того як дівчина пішла, я подзвонив Казмері.
— Руді, я дуже прошу не випускати Петера Саса без мого відома. Це в інтересах нашої справи.
— Добре, будь ласка.
Так я заходився снувати павутиння навколо дівчини. Бідолашна не знала, що в моїй особі зустріла лиху людину.
Через кілька днів я попросив Вероніку о восьмій годині вечора почекати мене коло музею. На це побачення я виїхав автомашиною без шофера.
Був теплий погожий осінній вечір. Газові лампи на вулиці ледве блимали. Поруч в цегельні уривчасто завила сирена, і луна покотилась над садами, немов болісний зойк.
Я вийшов і допоміг Вероніці сісти в машину. Вражена дівчина боязко сіла на м'яке шкіряне сидіння. Було цілком очевидно, що вона сидить у легковій машині вперше в житті. Я повільно повів машину по шосе, обсадженому каштанами. Крони дерев змикалися над нами зеленим склепінням. Ми довго їхали мовчки. На шосе майже не було руху. Тільки вряди-годи якийсь віз прокотиться повз нас у напрямі Будапешта.
— Я бачив вашого брата, Вероніко, — сказав я дівчині, не повертаючи голови.
— І ви говорили з ним?
— Ні, цього я ще не добився.
— Як він виглядає? Чи не схуд?
— Вигляд у нього досить пристойний, але, звичайно, не легко доводиться в'язневі..
— Боже мій…
— Йому пред'явили важкі обвинувачення. Відверто кажучи, я не чекав, що Петер потрапить у таку компанію.
Електричка промчала повз нас із страшним гуркотом.
Вероніка доторкнулась до моєї руки.
— Але ви, пане директор… ви…
— Це не так просто, Вероніко. В наш час заступатися за комуністів або допомагати людям, що з ними зв'язані… Ну, та вже байдуже… Я пообіцяв допомогти і допоможу навіть у тому разі, якщо доведеться пожертвувати своїм офіцерським чином…
— Цього я не хочу… пане директор.
— Це нічого. Важливо тільки, щоб вашого брата звільнили. А решта — це вже моя справа.
Ми знову довго їхали мовчки.
— А є надія? — нарешті озвалась дівчина.
— Надія? Боже мій, як же можна жити без надії?
Я звернув на польову дорогу, що вела до берега Дунаю. Машина перевалювалася з боку на бік по вибоїстому шляху, пронизуючи промінням фар густіючий вечірній присмерк.
На березі ми зупинились.
— Давайте пройдемось.
Я допоміг дівчині вийти з машини, ї ми поволі пішли по вкритому гравієм берегу. Дунай велично котив м'які хвилі, на яких де-не-де спалахували відблиски вогнів. Прибережні верби понуро вдивлялися в плюскотливу воду. Десь далеко верещав патефон, чути було слова журливої негритянської пісні:
Я зупинив дівчину, взявши її за руку, і, ніби заслухавшись піснею, довго не випускав її руки..
— Мені дуже подобається ця пісенька…
— Вона справді чудова, — тихо сказала Вероніка.
— Вам не холодно? — спитав я.
— Ні.
— Тоді, може, посидимо трохи.
Ми сіли на стовбур зрубаного дерева, мовчки вдивляючись в оповиту присмерком далечінь.
Я запалив сигарету і глянув у дівоче обличчя, освітлене спалахом сірника. Воно було таке вродливе, що в мене стиснулося серце.
— Пробачте за мою неввічливість. Я й не спитав, може ви теж курите?
— Дякую, ні…
— Моя неуважність — то вже наслідок старості.
— Ви, пане директор, ще не старий…
— Ох, якби ви знали, Вероніко, який я вже старий…
— Не кажіть так, пане директор, бо це неправда.
Я глибоко затягся сигаретою.
— Вероніко, — звернувся я до неї згодом, — у мене є до вас прохання.
Вона запитливо глянула на мене.
— Обіцяйте, — вів я далі. — Коли нам пощастить визволити брата, ви ніколи не скажете йому, що в цьому допоміг йому я. Обіцяєте?
— Обіцяю, але…
— Ніякого «але». Дайте мені руку.
Вона міцно і гаряче потиснула мою руку.
— Не кажіть йому також і того, що я про нього говорив. Він не повинен знати, як ви хвилювалися через нього, скільки ночей провели у тривозі, без сну, скільки сліз пролили.
— А чому ж мені не можна про це говорити? — спитала вона сумним, тихим голосом.
— А тому, Вероніко, що я маю намір не тільки визволити вашого брата, але й допомогти йому знайти належне місце серед чесних людей.