— Чудово, — хвалив її Райнаї. В ньому боролися звична професіональна зацікавленість і байдужість. «Яка амбіція, які прагнення і жага до роботи у цієї дівчини! — думав полковник. — Точнісінько така, яким і я був замолоду».
— Ти передала Вехтеру відбиток?
— Так. Він уже взявся до роботи.
— А чому так швидко?
— Зараз ви довідаєтесь. Я ж ще не скінчила. Я розмовляла також з Гельмутом.
— Ти сьогодні справді добре працювала.
— З'ясувала йому завдання. Операція ускладнюється. Річ у тому, що головний інженер, якого зараз заступає Цігер, приїде в неділю і в понеділок уже працюватиме в кабінеті. Отже, нам треба поспішати.
— Ну, то й що?
— Гельмут тільки післязавтра зможе провести операцію. Він післязавтра вранці прийматиме якусь делегацію, і я побачу його на світанку. Ми зустрінемось у залі для пасажирів Східного вокзалу — там не-таким помітним буде наше побачення. Але мені страшенно не хочеться вставати вранці…
Райнаї засміявся і погладив руку дівчини.
— Дорога Маріє, тільки за це самопожертвування ти одержиш орден, коли ми повернемося в Угорщину.
— Ви гадаєте, дядьку Акош, що за цю операцій) мене нагородять? — затанцювали бісики в Маріїних очах.
— Я посвідчу, що ти в ім'я вдалого проведення операції жертвувала всім: своїм життям, жіночою честю і навіть ранковим сном…
Марія пила і сміялася, намагаючись бути веселою, хоч поза спиною пробігали мурашки. Вона добре знала: Райнаї певен, що з поверненням в Угорщину нічого не вийде. «Тобі вже не повернутися додому, — майнула думка. — Але я з задоволенням ще ходитиму по торішньому жовтому листі і милуватимуся чудовою природою острова Маргіт. Підла людино, ти сидітимеш тут до кінця свого вовчого життя і плестимеш далі павутиння, в якому сам заплутаюся і в якому загинеш».
— Гаразд, доню, — насилу підвівся полковник. — Пора спати. Ти справді-таки сьогодні зробила багато. Але святкувати перемогу ще рано — те, що в сейфі, ще не в наших руках.
— Дядьку Акош, не будьте легкодухим. Нам пощастить, бо так треба. Ця робота мені до серця. Ви знаєте, як мене підбадьорюють огида і ненависть до Цігера…
— Знаю, Маріє. Твоя правда — нам пощастить.
— Щоб не було ускладнень під час переходу зони, не завадило б і машині надати відповідного вигляду.
— Звичайно, доню. Я дам Вехтеру вказівку причепити до машини дипломатичний номер і оформити необхідні документи.
— Тоді все піде дуже гладко. На добраніч, дядьку Акош.
— Та й тобі нехай добре спиться.
Марія ще довго не змикала очей, але, нарешті, втома перемогла, і вона заснула тривожним сном.
Наступної ночі Марія знову не спала. Вона лежала з розплющеними очима у темній кімнаті на канапі. Вже, мабуть, було за північ. Вуличний гомін давно затих.
Минуло години півтори з того часу, як пішов професор Бехер. Марія чула, коли Райнаї провів його до воріт. Дівчина думала, що полковник ще повернеться в кабінет, але він одразу пішов у свою спальню. Ще з півгодини падало світло на трав'яний килим саду. Потім вілла потонула в чорному мороці. І тільки на вулиці тьмяно світилися плями ліхтарів.
Сьогодні ввечері завітав до них лікар — професор Бехер, — бо Райнаї жалівся на ревматизм.
Чай подавала Марія, і їй страшенно набридало безугавне базікання двох людей про політику.
— Ні, друже, — казав професор, — ми нічого не вдіємо… Ті фактори, що формують історію, суспільні перетворення, — сильніші за нас. Кожна перешкода на їх шляху — це зубочистка проти бетону. Проти законів розвитку ми можемо виступити лише з нашими нейлоновими виробами. Але, дорогий друже, цього занадто мало. Звичайно, таке старе луб'я, як ми з вами, вже не зможе пристосуватися до якогось нового суспільного ладу. На щастя, ми вже і не маємо в цьому потреби. Нам доведеться нюхати квітки знизу в той час, коли над нами атомна енергія служитиме комунізму.
— Дорогий докторе, — посміхався Райнаї, — ви коли-небудь приголомшите мене тим, що станете членом комуністичної партії або виступите з трибуни як прихильник міжнародного руху за мир.
— Помиляєтесь, полковнику, я не стану членом комуністичної партії, та й не бажаю виступати ні з якої трибуни, крім університетської кафедри. До того ж я не люблю комуністів. Громадяни занепадаючого Риму теж не любили варварів, що йшли зі Сходу, але це не спинило переселення народів. Трухлява споруда західноримської імперії повалилася — і це було цілком закономірним. Це повинно було трапитися незалежно від того, подобалися комусь більше розбещені римляни чи дужі, непереможні варвари. Сьогодні я римлянин, хоч знаю, що імперія загине. Інакше не може бути.