І от настав день, коли Саса звільнили. Повернувшись додому, він наступного ж дня прийшов на роботу. Ще в тюрмі на вимогу Казмері Сас дав підписку: нікому, навіть членам своєї сім'ї, не розповідати про те, що з ним сталося.
Через кілька днів мені подзвонила Вероніка і сказала, що хоче зі мною поговорити. Тоді я вперше привіз її у свій особняк. Дівчина вражено оглядала дорогі меблі моєї квартири. Вона чомусь була дуже стурбована.
— Що сталося, Вероніко? — спитав я з тривожною ноткою в голосі.
Дівчина кусала губи, ламала руки, на очі їй навертались сльози.
— Сталося щось жахливе, — промовила вона майже пошепки. — Не знаю навіть, з чого почати…
— Стривайте, люба, — перебив я її, підійшовши до буфета. — Випийте, дитино, чарку коньяку і одразу заспокоїтесь. — Я налив міцного французького коньяку. — За ваше здоров'я!
Після першого ковтка дівчину пересмикнуло.
— Випийте все, люба, — вмовляв я її. — Побачите, як заспокійливо діє цей напій.
Дівчина допила коньяк.
— Воно міцне, дуже міцне, а я не звикла пити.
— Ну, а тепер розповідайте….
— Не сердьтеся, що я вас турбую, але я так боюсь… У мене немає нікого, крім пана директора, кому б я могла цілком звіритись… Ви ставились до мене так співчутливо і уважно! — Вона вийняла хустинку, витерла лоб і вимушено посміхнулась: —Я щось дуже розбалакалась. Видно, напій не пішов мені на користь.
— Розкажіть докладно про все, — взяв я її за руку. Вона не противилась, але я відчув, як все тіло її здригнулось.
— Розповідайте, люба Вероніко!
— Мова йде про Петер а. В мене є підозра, що він замішаний у якійсь страшній справі, і я так боюся за нього. — Вона глянула на мене благально. — Пане директор, допоможіть йому ще раз! Ви такі добрі до мене! Вже й не знаю, як вам за це віддячити…
— Я не знаю, в чому річ, дорога Вероніко, і все ж обіцяю допомогти. Тільки про одне прошу вас…
Вона глянула на мене очима, повними сліз.
— Випийте ще одну чарку!
— О, в мене і від тієї вже голова пішла обертом. Ми випили.
— Тепер розповідайте все докладно, — промовив я, стискуючи її руку.
— В мене дуже тривожно на серці, — почала вона. — Вночі до Петера прийшов якийсь чоловік. Очевидно, він підійшов городами і переліз через паркан. Коли я прокинулась, вони вже розмовляли пошепки. Ви ж знаєте, як я люблю Петера. Я підкралась до кухонних дверей. Чоловіка я не бачила. Брат говорив нервово. Він сказав, що не бажає більше бути поліцейським шпигуном, бо йому вже це набридло. Незнайомий переконував брата, що це потрібно, що є такі вказівки зверху. Відповіді Петера я не почула. Згодом брат розповідав про Кочмароша, між іншим, він передав незнайомому якісь слова, сказані комуністом перед смертю. Далі я вже не могла підслухувати, бо дуже злякалась. Я встигла тільки почути, що замість Кочмароша за кордон поїде інший. Мені стало так страшно! Брат тільки-но вийшов з тюрми і нічому не навчився! Що нам робити, пане директор? Благаю вас, поговоріть з ним!
Ця звістка страшенно схвилювала мене. Стало все ясно. Сас або дворушник, або весь час водив мене за носа. В моїй душі клекотіла лють і ненависть, але я всміхався, бо поруч сиділа Вероніка. Я чудово розумів, що тепер саме час для наступу на дівчину. Адже Вероніка може довідатись, що я посадив її брата в тюрму і поставив його в таке скрутне становище. Тоді її думка про мене зміниться не на мою користь. А хіба я мав гарантію, що Сас мовчатиме? Мозок мій працював гарячково, я цілком розумів всю складність свого становища. Що буде, коли начальство довідається про те, що Сас вів подвійну гру і працював у мене за дорученням комуністів? З розповіді Вероніки стало ясно: Сас весь час підтримував зв'язок з комуністами, зокрема з самим Кочмарошем. Завербування Саса було великою помилкою. Треба було мені перед тим вивідати в нього все про зв'язки з комуністами, накрити його на квартирі з ротатором. А я легковажно погодився перенести ротатор до Кочмароша. Нарешті, я ніяк не міг простити собі того, що посадив Саса разом з Кочмарошем, давши останньому змогу передати через хлопця якісь передсмертні розпорядження. Виходить, я сам особисто сприяв цьому. Он скільки дурниць наробив, а в нашій роботі таких помилок не дарують. Як же бути з Сасом? Я не міг допустити втечі Саса, але не-міг і передати його Казмері, бо тим самим поклав би край власній кар'єрі. Я не мав часу для обмірковування справи, яка, кінець кінцем, була цілком зрозуміла і ясна. Сас став мені на перешкоді, заступив мені шлях, і його треба позбутися за всяку ціну.
Від коньяку в голові дівчини трохи запаморочилось. Вона не відводила од мене погляду, довірливо чекаючи відповіді. Я помітив, що очі Вероніки помутніли.