– Новачки у місті?– спитав він, повертаючись до іспанця, очевидно, впізнавши в краще одягненому чоловікові начальника.
– Новачки, новачки, – відповів Дан. – Кинь ганчірки, одягни гамаші та запхай кишки гуляшем і кашею. Але стало надто гаряче.
Еркісія пирхнув, вирішивши, що це й не найкращий час для дивних висловів, але, на його подив, італієць навіть оком не кліпнув.
– З якої армії?
– Максиміліана. Гейдельберг.
– А, чув, чув. Тож як екскурсія?
– Поки що нам тут навіть подобається.
– Гаманець легшою не зробилася?
– Трохи. Але ми маємо надію на краще. Знаєш, як воно буває: як обидві руки маєш, піч завжди нагріваєш.
– Гаразд. – Італієць вибухнув сміхом. – Йди на вулицю Святої Анни та запитай про Ліппе. Скажи їм, що вас послав Фабріціо.
– Велике спасибі! До зустрічі.
– Ну, з Богом.
Еркісія абсолютно нічого не зрозумів з цього діалогу, але слухняно мовчав. Вони встали та пішли, ніби нічого й не сталося. Тільки коли трохи відійшли від шинку, він спитав:
– Що це мало означати?
– Власне, ми отримали пропозицію роботи.
– Так? Цікаво, якої саме?
– Ймовірно, не зовсім чесної.
– І ми маємо намір її прийняти?
– Ще й як! Хіба ти не хочеш заробити?
– Я хочу поговорити з Карло Карафою.
– Ну, спочатку тобі потрібно трохи з собою ознайомити. Ніхто нічого нам не скаже і не зробить жодної послуги, поки ми чужі. Ось чому потрібно прийняти парочку халтур та познайомитися з деякими людьми. Це не аристократія, ніхто тобі й гроша ламаного не дасть за гарні очі та титул.
– Я б волів не ставати платним вбивцею чи кимось подібним.
Дан щиро засміявся.
– Друже мій, у тебе немає ні нервів, ні навичок, щоб бути найманим убивцею.
– Дай Боже, щоб ти не здивувався, – відповів ображений Еркісія.
– О, я не сумніваюся, що ти власними силами відправив не одну людину ратицями вперед на цвинтар, але суть не в цьому. Вбивство за гроші вимагає професіоналізму, об'єктивності та холоднокровності, а у тебе немає нічого з цих трьох речей. У будь-якому разі, заспокойся, ми нікого вбивати не збираємося.
Вони не продовжували цю розмову, бо дійшли до вулиці Святої Анни, яку їм вказав італієць, і яку Дан чарівним чином знайшов без жодних труднощів, хоча він був у місті лише два тижні. Як було наказано, він запитав бандита, що стояв біля однієї з камениць, про Ліппе та згадав Фабріціо. Розбійник, озброєний великим широкою шпагою, але також досить добре одягнений, підозріло глянув на них і показав великим пальцем у бік дверей позаду себе.
– Залазьте. Другі двері ліворуч.
У темному коридорі кам'яниці вони майже нічого не бачили, хоча Еркісії здавалося, що там сидять або лежать люди, притулившись до стін – по спині пробігло тремтіння. Незламний Георгіус просувався вперед, немов військовий корабель, аж поки вони не дісталися до вказаних дверей, у які він безжально застукав. Через кілька секунд двері відчинив охоронець, який був схожий на брата-близнюка того, що стояв перед будинком.
– Чого?
– До Ліппе.
– Заходьте.
Охоронець знову став за дверима, і вони зайшли до невеликої кімнатки, яка виглядала точнісінько як звичайна торговельна контора. Там був великий стіл, завалений паперами, дві паршиві гравюри на стінах, три стільці та, по суті, нічого більше. Освітлення забезпечували кілька латунних свічників з восковими свічками. За прилавком сидів огрядний, лисий чоловік з величезною рудувато-сивою бородою, одягнений в елегантний дублет і із золотим ланцюжком на шиї. Він їв безсоромно гриз куряче стегно, яке тримав у руці.
– То чого ж ви хочете, волоцюги?— спитав він з повним ротом.
– А пан - найшановніший пан Ліппе?
– Так, я. Бажаєте щось купити?
– Шукаємо роботу.
Ліппе довго на них дивився.
– А звати вас як?
– Дан і Сантьяго. Фабріціо нас послав.
– Звідки у Відні?
– З Гейдельберга.
– Тоді йдіть на вулицю. Можна зайняти територію навколо церкви Святого Петра, там є вільне місце.
– Та, що вошей роздавала, залишилась з ними сама, – зітхнув Дан.
Ліппе подивився на нього ще уважніше, ніж раніше.
– Можливо, ти і маєш рацію, — неохоче визнав він, хоча Еркісія гадки не мав, на що насправді погодився їхній новий роботодавець. - Що вмієте?
– Ми були кнехтами.
– Солдати, що? Ну, гаразд. Ви знаєте майстерню кушніра Швейбла?
– Знаємо», — не моргнувши оком, збрехав Дан.
– Передай йому від мене вітання.