Їхні герцогські милості не заперечували, тому посла перейняв мажордом, взяв на себе відповідальність про всі його потреби. Герцогині залишилися самі.
– Ну, і що він пише? – Амалія нетерпляче підстрибнула до Катаріни, щойно за Віттенбергом грюкнули двері.
– Так, я зараз це читаю. Чи маєте ви уявлення, чого від мене може хотіти шведський канцлер?
– У мене його немає, і тому я горю від цікавості.
Катаріна дуже добре знала прізвище Оксеншерни – воно вже кілька років сколихнуло всю північ країни. Він був відомим радником і главою уряду короля Швеції, користуючись його повною довірою та відданістю. Окрім рішень, що стосувалися суто військових питань, майже не було нічого такого, з чим король не звертався б за думкою до шведського аристократа. Канцлер славився своїм здоровим глуздом і витонченістю, а також безжалісністю до ворогів корони та народів, завойованих Швецією.
Дівчина розпечатала листа і почала читати. Воно було написано прекрасною та поетичною, хоч і дещо суворою, німецькою мовою – Катаріна не могла позбутися відчуття, що спочатку його написали шведською, а потім переклали, що було б цілком природно. Звісно ж, вона перечитала все двічі.
– І, і? – підганяла її Амалія. Природжена жінка-політик не могла залишитися байдужим до такої дипломатичної події, як отримання бідною німецькою дворянкою листа від Акселя Оксеншерни.
– Вони запрошують мене до табору Густава Адольфа, щоб визначити статус моїх земель і зробити мені деякі пропозиції, – відповіла трохи приголомшена Катаріна, повертаючи листа старшій за себе володарці.
Амалія також двічі перечитала листа, насупившись і погладжуючи свій тяжкий живіт.
– Ну, мабуть, цього й слід було очікувати, – обережно сказала вона. – Зайнявши Вюрцбург, ви стоїте точно між окупованими шведськими землями та Баварією. Максиміліан Баварський, мабуть, єдина людина, яку Густав Адольф ненавидить більше, ніж імператора. Більше того, він грається в ігри з імператором і просто ненавидить курфюрста Баварії. Він мусить переконатися, що ти не приєднаєшся до баварців, або принаймні не станеш йому на заваді. Особливо тепер, коли ваші друзі з Гейдельберга забезпечили йому фланг, і він може сміливо спробувати дістатися до Фердинанда цим шляхом: через Баварію…
– Ти вважаєш, саме в цьому і полягає суть? – Катаріна хвилювалася. – Лист дуже загальний.
– Ну, лист означав би саме це, якби ти була герцогом-єпископом Вюрцбурга. Оскільки ти є сама собою, дуже важко сказати, про що думає Оксеншерна. Все залежить від того, чи віднесеться він до тебе як до партнерки до розмови, і ось тут криється весь ризик.
– Я поїду, – вирішила Катаріна, розуміючи, до чого веде її союзниця.
Амалія не відразу прокоментувала це. Вона довго пильно дивилася на Катаріну, граючись келихом.
– Зробиш, що захочеш. Але будь обережною. Густав Адольф здається вовком, а Оксеншерна — зайцем, але жоден з них не є таким. Король — лев, а Оксеншерна — лис. З одним треба бути швидко і жорстко, з іншим — обережно і повільно, але оскільки жоден з них не існує без іншого, то треба бути одночасно сильним і слабким, обережним і безрозсудним. Прийняття цього запрошення — це ризик. Це може дуже добре окупитися, а може закінчитися дуже погано.
– Яким чином?
– Як союзниця Густава Адольфа, у тебе буде багато можливостей, яких у тебе зараз немає. Але пам’ятай, що весь протестантський альянс має фундаментальну рису, яка змушує їх любити забирати та володіти, не питати нічиєї думки і, що ще гірше, поводитися абсолютно іраціонально.
– А що це за особливість? – трохи здивовано запитала Катаріна.
– Вони чоловіки, моя люба.
Вона вже збиралася занурити губи в келих, як раптом додала:
– Окрім мене, звісно.
□□□
Катаріна ще пару днів смикалася с рішенням про від'їзд з Касселя, але скасування вже постановлених домовленостей не було її сильною стороною, тому вона не дійшла жодних висновків, які могли б відмовити її від поїздки до шведського табору. Вона сподівалася, що, всупереч прогнозам Амалії, шведський канцлер поставиться до неї серйозно, оскільки він уже потрудився надіслати їй офіційного посла. Однак, підготуватися до від'їзду їй було нелегко – Амалія-Єлізавета почала відчувати себе старшою сестрою, яка завжди готова дати пораду та простягнути руку допомоги. Катаріна цінувала її доброту, хоча на практиці вони були політичними конкурентками.
Зрештою, вона вирішила поїхати у третій понеділок травня. Катаріна наказала упакувати свої нечисленні речі у скриню та осідлати Сивка, на якому вона тепер могла вільно пересуватися, хоча рана з Мангейма все ще час від часу турбувала її. Можливо, страх болю змусив би її подорожувати екіпажем, якби не той факт, що вона мала намір в'їхати до табору Густава Адольфа верхи, або взагалі не в'їжджати.