– По-перше, з Холка такий же католик, як я жирний підсвинок. Зрештою, він датчанин, де католики вимерли багато років тому. По-друге, якщо ви не народилися вчора, то знаєте чутки про нього. Про повністю стерті з лиця землі села та міста, вбитих полонених, загони, відправлені на вірну смерть, про червоного півня, випущеного аби-куди… Тобі справді його шкода? І ти відпустиш дозволиш його продовжувати гнобити протестантів? І третє, і останнє, чи хтось знає, що ми його захопили? Ніхто не знає.
– Ніхто нас не бачив, але…
– Але що?
– Можливо, ми щось пропустили.
– Ми нічого не пропустили. Ми навіть не перекинули ліхтар у латрині. У такому дощі не залишається жодних слідів.
– На посту ще залишилися ті кнехти, яких ми залишили живими, — сказав Шенк, похмуро дивлячись на бурю, що вирувала за вікном.
– Ми облили їх горілкою, ніхто їм не повірить.
– Шенк має рацію. – Ханов одразу скористався підтримкою. – Коли люди одного із постів стверджують, що на них напали, а генерал тієї ж ночі зникає з табору, важко не скласти два і два докупи, чи не так? Вони розберуться з цим, ніби нічого й не було.
– Послухайте, я ціную ваші м’які серця, але чи вам шкода одного аристократа? Якби в нас ще були якісь гроші в скарбниці, мабуть, було б розумно взяти за нього викуп, але, наскільки я знаю, ми не скаржимося на гроші...
– А звідки ти це знаєш? – підозріло запитав Ханов, який надзвичайно обережно намагався нікому не розкрити, скільки золота він отримав від Катаріни на утримання герцогства. Він і гадки не мав, звідки в дівчини такий статок, але знав, що про таке багатство не слід оголошувати публічно.
– А звідтіля, бо вчора ти дав кожному солдату, який брав участь у рейді, премію по три флорина.
– А ти, часом, не надто розумний? – пробурмотів генерал, але подумки зітхнув з полегшенням.
– Повертаючись до теми, – продовжив його капітан, – ми могли б відпустити його самого, але тоді б ми нічого не одержали. Ми не дізнаємося, що тут робить армія, чого вона хоче, і за чиїм наказом вона сюди прийшла. І цього нам зараз найбільше не вистачає. Також будьте уважні: чи бачили ви вчора в цьому таборі піхотинців? Бо я бачив лише кавалеристів. Не кажучи вже про величезну загороду для коней.
Ханов і Шенк відразу зрозуміли, що мав на увазі Кнапп. Якщо підрозділ, до якого вони підкрадалися, складався виключно з кавалерії, то де ж піхота? Жодна армія не використовувала лише кінноту. Це означало б, що пікінери та мушкетери ледве прибули б на місце події, наздогнані мобільними підрозділами. Оскільки кавалерія зазвичай становила близько чверті армії, можна було розраховувати на корпус із двадцяти тисяч чоловік. Така армія переважала б їх чисельно вчетверо. Вони похмуро подивилися один на одного.
– Я думаю, що… – почав Ханов, але Шенк не дав йому закінчити:
– Послухай, Августе, капітан має рацію. Ти маєш вичавити з нього те й інше, інакше вся вилазка буде марною. Ризикнемо.
– А ми ми не можемо просто пообіцяти йому, що відпустимо його в обмін на інформацію? – безпорадно запитав Ханов, бо в нього закінчилися аргументи.
– Знаєш, він просто набреше нам, як собака.
Генерал стукнув кулаком по спинці сусіднього стільця й озирнувся по кімнаті, ніби шукаючи щось, що могло б допомогти йому в поточній дискусії. На жаль, одкровення не відбулося. Шенк чудово розумів його дилему. Підняти руку на аристократа такого рангу, командира, який не раз і не два був на аудієнціях у імператора, здавалося майже святотатством. Вони нібито і знали, що Холк така ж людина, як і вони, але не зовсім. Закони крові були вищими за будь-які інші в Рейху, і це ревно підтримували самі аристократи, які відокремлювали себе від плебею стінами своїх палаців, вікнами своїх карет та шовками своїх дорогих костюмів. А оскільки Ханов був найманцем найвищого рангу, саме його притягнули б до відповідальності, якби він прийняв невірне рішення. Молодого вестфальця це в засаді не обходило, хоча він і співчував колезі за фахом.
– Добре, - кінець кінцем вичавив з себе Ханов, звертаючись до Кнаппа. – Допитай його. Але спробуй його при тому не покалічити і не вбити.
– Ясна справа. Допомогти бажаєте?
– Я пропущу.
Оскільки Шенк також похитав головою, Кнапп підвівся з похмурим обличчям.
– Якщо хочеш знати, мені це не подобається. Але якщо потреба, то потреба. Гей, ти! – Він клацнув пальцями охоронцеві, який стояв біля дверей підвалу, байдужим чином слухаючи розмову.
Капітан попросив принести залізні щипці та прути, молоток, цвяхи, гострий ніж, воскові свічки та шкіряний фартух. Від цього переліку чисел Шенку стало погано, бо його уява фактично підказувала йому, що відбуватиметься в підвалі. Судячи з блідого обличчя Ханова, генерал думав про те саме.