Коли Кнаппові принесли те, що він просив, він надів фартух м'ясника і кинув усі інструменти в плетений кошик, який випадково стояв біля кухонної стіни. Потім він спустив кошик сходами до підвалу та обережно зачинив за собою двері. Все це виглядало досить абсурдно, тож Шенку на мить захотілося розсміятися.
Його веселість швидко зникла, коли капітан вигнав охоронців під дощ, щоб ті не заважали, а офіцери почули підвищені голоси з-за дверей. Холк тоном наказу кричав якусь мить, поки його авторитарний голос не перетворився на короткий, болісний крик. Після кількох секунд тиші почувся ще один крик, цього разу довгий, протяжний, він чимось нагадував крик тварини, що потрапила в смертельну пастку.
На мить запанувала тиша. Потім, протягом тривалого часу, вони чули лише стогони та блюзнірства в'язня, що доносилися з такою силою, що проходили навіть крізь міцні букові двері льоху. Зрештою стогони перетворилися на крики, такі пронизливі та болісні, що, здавалося, тривали вічно. Шенк, який у своєму житті катував людей, був менше вражений, але Ханов виглядав так, ніби його ось-ось знудить. Хвилини тягнулися, як години, сповнені криками, що свідчили про майстерність і відданість слідчого, аж поки нарешті юнак сам не почав почуватися некомфортно. Він почав крутитися на стільці. Кілька хвилин тиші заповнював лише шум дощу за вікнами.
Зрештою все стихло. Двері підвалу відчинилися, і на порозі стояв спітнілий, закривавлений, розпатланий Кнапп із похмурим виразом обличчя, ніби він був на похороні. Оскільки здоровань ледве проліз крізь дверну раму, він був схожий на м’ясника з моторошної казки, і вони здригнулися. Капітан не звернув на це уваги. Він підійшов до столу та налив собі кухоль пива, яки випив за час одного сигналу сурми. Потім він стягнув свій закривавлений фартух, викинув його за відчинені двері на подвір’я, ніби відчуваючи огиду – і важко впав на стілець.
– Паршива робота, — пробурмотів він, витираючи піну з вусів. - Як на типа, що носить шовкові панталони, він був крутий, – додав він цього разу голосніше. – Мабуть, я його трохи пошкодив…
– Наскільки?
– Ну, трохи, — зніяковіло сказав Кнапп, уникаючи погляду Ханова. – Я трохи перестарався, гаразд? Я ж був лише помічником, а не катом.
За столом запанувала незручна тиша.
– Добре, але ти щось дізнався? – нарешті запитав Шенк, порушуючи мовчання.
– Так, але це дуже дивна новина, і вона вам, ймовірно, не сподобається.
– Кажи вже.
– Спочатку я запитав його, що він взагалі робив у срачу, бо в такої важливої людини має бути нічний горщик у наметі, і мені це стало цікаво. Крім того, я хотів спочатку трохи його перевірити. Він не хотів відповідати. Намагався переконати мене відвезти його до Нюрнберга. Тільки коли я встромив йому залізо під нігті, він сказав, що це просто звичка, він не любить срати до горщика. Можливо, це і правда…
– Заради Бога, Кнапп, – Шенк закотив очі, – кажи про армію, а не про лайно! І не треба нам деталей.
– Та годі, я вже якраз про це й хотів, — захищався капітан трохи ображеним тоном. – Гаразд, це неважливо. Ця армія насправді баварська. Вони прийшли з Сілезії, де навесні зіткнулися зі шведами. Це вся кавалерія Максиміліана.
– Про що ти говориш? Чого тут шукає Максиміліан?
– І ось ми підходимо до того, що вам не сподобається: це нас вразить. Вони чекають на піхоту та артилерію. Потім вони повинні перетнути Айш, розділитися біля Вальденбурга й взяти в облогу Бамберг і Вюрцбург. Це має сенс, вони стояли в такому місці, щоб бути однаково близько до обох міст.
– Чому? Чого вони хочуть?
– Він цього вже не знав.
– Можливо, він тобі не сказав?
– Думаю, він усе сказав.
Ханов розмірковував, барабанячи пальцями по столу.
– Чи знає про це Катаріна? – спитав Шенк.
– Не маю жодного уявлення. Я так не думаю. Якби вона знала, то, мабуть, сказала б мені, що мене чекає облога.
– Тоді ми повинні негайно послати до неї гінця!
Самопроголошений віце-канцлер різко встав.
– Почекай, давай спочатку дізнаємося про все!
Шенк слухняно сів.
– Що ще тобі сказав старий, Кнапп? – продовжив саксонець.
– Кавалерія йшла в ар'єргарді, бо в Сілезії не було чим годувати коней. У них чотири з половиною полки, піхоти дійде полків зі двадцять, бо армія має також підкріплення від італійських князів. До того ще три десятки гармат.
Ніби за командою, Ханов і Шенк тихо видали з себе, однаково захоплений, але водночас стривожений свист. Зазвичай вони, мабуть, посміялися б з цього, але ця новина зовсім не зробила їх щасливими.