Шенк з тривогою спостерігав, як серед старих найманців зростали бунтівні настрої. З іншого боку, Ханов повністю проігнорував це, приймаючи повідомлення від загонів, що поверталися і які досі не зустріли жодного супротивника. З рішучим виразом обличчя він відмахнувся від стурбованих унтер-офіцерів, які повідомляли, що люди починають шепотіти про повернення до табору.
– Слухайте… — обережно почав Шенк, але генерал не дав йому договорити.
– Я знаю, про що ти думаєш. — З ними все буде добре, — сказав він, перериваючи тему.
Юнак не був у цьому так певен, бо міг би поклястися, що деякі підрозділи вже скоротили свою чисельність. Однак він слухняно мовчав.
Лаючись та спотикаючись, мокрі та брудні, вони дісталися перехрестя трактів близько півночі. Зараз можна було скеруватися або на північ, в бік Емскірхена, або ж перти і далі на південь, на Ерлбах. На жальЮ вони ще не знали, де ж знаходиться колона артилерії. Кінець кінцем, Ханов погодився з фактом, що після шести годин маршу в найгірших можливих умовах солдати знаходяться на межі бунту, і дозволив розпалити багаття і зробити хоч якісь дашки.
– Почекаємо тут, аж роз'їздні загони їх знайдуть.
Ніч тягнулася всім, як пекло. Гуркіт зливи не вщухав ні на мить, вибиваючи дратівливий ритм об покришки капелюхів. Вогнища, навіть накриті плащами, ледве тліли. На повністю розмоклій землі неможливо було як слід сидіти, тому майже всі стояли або присідали навпочіпки, окрім кількох, хто вирішив подрімати кілька хвилин на ялинових гілках, покладених на траву. Всі тремтіли від холоду.
Лише незадовго до світанку один з розвідувальних підрозділів приніс звістку: баварські артилеристи були за кілька кілометрів на північ, повністю закопані в багнюці. Першим покликом Шенка та Ханова було піти туди й перевірити, але потім вони зрозуміли, що це займе надто багато часу. Тож вони зібрали свій зневірений загін і продовжили діяти наосліп. Ризик був величезним. Можливо, вислані групи не встигли виявити всі ворожі загони, можливо, не знали, чи вдалося їм приховати свою присутність, і можливо, вони не знали точної чисельності ворога. Вони могли б так само потрапити прямо в пастку. Однак, Ханов вирішив, що гра варта свічок, і Шенк довірився його судженням.
Поблизу місця, де, на думку розвідників, знаходилася баварська колона, дорога була з обох боків оточена березовим лісом. Ханов з Шенком наказали полку заховатися між дерев, поки саі разом зі сотнею чоловіків обережно просувалися вперед, повільно пробираючись у рідкий гай. Вони не пройшли й кілометра, як у м’якому, приглушеному дощем передсвітанковому світлі побачили ворога.
Артилерійський табір стояв посеред дороги і являв собою образ нещастя та відчаю. Лафети та вози, навантажені ядрами та порохом, були по самі осі закопані в густій, липкій багнюці, не в змозі зрушити ні на дюйм. Розпряжені тяглові коні, що тулилися на галявині по той бік колії, тремтіли під дощем, прив'язані до глибоко вбитих жердин, і були настільки незадоволені, що навіть не щипали травичку. Близько шестисот артилеристів, солдатів та найманців, що складали артилерійський парк, хаотично розташувалися на узбіччі дороги, марно намагаючись зігрітися біля мізерних вогнищ, розпалених під імпровізованими накриттями з плашів та кінських попон. Мідні облогові монстри, багатотонні кульверини, скривлено стояли у глибоких калюжах, націлившись своїми безпорадними пащами в небо, що блювало дощем. Командир колони, очевидно, був повністю переконаний, що ніхто не знає про її присутність у цьому регіоні. А повна впевненість у чомусь – це помилка, яку не можна дозволити собі зробити на війні.
Шенк майже матеріально відчув, як серед солдатів навколо нього наростає хвилювання. Не потрібно було бути стратегічним генієм, щоб відчути тут банальну перемогу, тому навіть найдурніший слабак і найдурніший солдат міцніше стиснули зброю при думці про майбутній бій. Юнак повернувся до Ханова.
– Це надто добре, щоб бути правдою, – пробурмотів він.
– Можливо. Але фортуна сприятиме найманцям, чи якось так. То що? За роботу? – спитав підканцлер, задоволено посміхаючись.
Атака була короткою та нищівною. Зовсім промоклі, позбавлені мотивації баварські гвардійці, переконані, що за ними ніхто не стежить, навіть не потурбувалися виставити вартових, тож Ханов зміг безперешкодно розгорнути свій підрозділ у лісі вздовж усієї довжини колони. Наче цього було недостатньо, якраз на світанку злива вщухла, поступившись місцем легкому дощику, тож артилеристи почали вискакувати зі своїх імпровізованих наметів і готувати сніданок на раптом розгорілих вогнищах. Коли з-за дерев визирнули ряди піхоти, а на дорозі з'явилися драгуни, обережно просуваючись вперед, їх це заскочило зненацька – і відчайдушні крики їхніх офіцерів анітрохи не допомогли. Перш ніж ворог встиг сформувати хоча б подобу строю, найманці Катаріни вже вскочили між ними. Загін досить дисциплінованих мушкетерів, яким вдалося вишикуватися в лінію, не зробив жодного пострілу, насилу справляючись із мокрими гнітами та порохом.