– Якщо так буде й надалі, – саркастично зауважив Кнапп, – ми не довеземо до Вюрцбурга жодної гармати.
Ніхто не прокоментував це злісне зауваження – вони все ще тягнули за собою сім гармат і кілька возів з боєприпасами та порохом, безцінний трофей. Найманці знову швидко сформували колону та попрямували на північ, минаючи стіни Віндсхайма. За містом вони виїхали на набагато кращу, широку та тверду дорогу, що вела з Мюнхена до Вюрцбурга. Колона помітно пришвидшила. Одяг та спорядження солдатів вже встигли трохи висохнути, сонце світило, а переможна сутичка та темп піднімали бойовий дух. Навіть лунали якісь співи. Тільки у командирів були кислі обличчя, бо вони усвідомлювали, що будь-якої миті ворожа кіннота може з'явитися за їхніми спинами.
Вони зупинилися на нічліг біля міста Уффенхайм, яке вже знаходилося на їхній землі. Ханов скористався нагодою та відправив кур'єра до Вальденбурга, практично благаючи в листі про підтримку від Гогенлое. Вони залишили провіант біля Нойштадта, тому, незважаючи на протести бургомістра, обчистили міське зерносховище та всі комори городян лише для того, щоб дати солдатам щось поїсти, знаючи, що інакше вранці на них буде чекати справжній бунт.
Після того проклятого дня, сповненого прокльонів, бруду, води, проблем і труднощів, Шенк відчував, що ось-ось упаде. Він відчайдушно хотів заснути, але на це не було часу. Ханов був невблаганний, як скеля – він наказав укріпити табір і розставити такі щільні варти, що жодна миша не мала шансу прослизнути крізь них. У свою чергу, він доручив Шенку організувати за містом форпости, які б виявляли ворога з великої відстані. Найманець, спостерігаючи за метушнею білявого саксонця навколо організації полку, чудово розумів, чому народ його любив і охоче йшов за ним у бій – і водночас йому хотілося його вбити. Йому знадобилося півночі, щоб обставити людьми та ще раз перевірити всі пости. Після кількох годин сну на кинутій на землі попоні йому довелося встати перед походом, ще раз перевірити пости та привести їх назад до табору. Це було щастям, що вони не виявили жодних ворожих сил.
Марш на самому світанку ніколи не покращує настрій армії, тому, попри чудову погоду, від вчорашнього підйому не залишилося й сліду. Солдати рухалися справно, але тихо та з похмурою рішучістю, ніби лише мріяли про ніч у теплих казармах – що, мабуть, було правдою. І все ж, на загальний подив, маршрут пройшов гладко, за винятком вже традиційних зупинок, щоб викопати вози з більш густої багнюки, яка вже почала висихати. Протягом дня вони зустріли лише кількох купців на дорозі, які прямувала з півночі на південь, і, побачивши військо, поспішно з'їжджали своїми возами на узбіччя та терпляче чекали, поки пройде колона. Близько четвертої години вони побачили на горизонті вежі Оксенфурта, могутнього міста на протилежному березі Майну, де вони розмістили гарнізон і звідки до Вюрцбурга було лише півдня шляху. Шенк був дещо здивований, виявивши, що їхній план, очевидно, спрацював. Однак Ханов вжив значних запобіжних заходів.
– Як тільки ми розмістимо ці кляті гармати в бастіонах Марієнберґа, ми зможемо зітхнути з полегшенням, — сказав він, коли вони рушили до переправи через річку в Оксенфурті, щоб сховаємося за його рятівними стінами.
І, нібито він викликав злого духа, позаду них раптово з'явилося кілька солдатів на запінених конях.
– Генерале! Генерале!– крикнув переляканий унтер-офіцер, у якому вони впізнали командира одного з ар'єргардних підрозділів. – Вальденбург палає, він захоплений! Вони переслідують нас! Зі сходу!
– Заспокойся, — холодно дорікнув йому Ханов, а кінь, відчуваючи його хвилювання, неспокійно затанцював. – Скільки людей і де вони знаходяться?
– Риссю йдуть, будуть тут щонайбільше за годину. Мабуть, тисяч з десять!
– Ти що, з коня впав дорогою, чоловіче? Які десять тисяч, та ти ніколи не бачив десяти тисяч солдатів!
– Пане, колона така ж довга, як річка! То скільки ж їх може бути?
Саксонець махнув рукою на марного сержанта та розпитав інших членів патруля. На основі їхніх звітів вони оцінили чисельність ворога приблизно в два полки.
– Це було б вірно, — сказав Кнапп, кивнувши великою головою. – Половину з них відправили маршрутом до Віндсгайма, а половину до Вальденбурга.
"Чи встигнемо ми до міста?" – стурбовано подумав Шенк, глянувши на хрести на церквах Оксенфурта, що сяяли в післяобідньому сонці.