– Немає чого дізнаватися. Ще два роки тому я ніколи не виїжджала з Швабії. А буквально щойно спостерігала, як галеони спускають на воду в Амстердамі. Смішно, правда?
Розмова продовжилася. Незважаючи на підозри та недовіру, опір Катаріни почав танути. Амалія була терплячою та розуміючою до неї, мов старша сестра, і давала їй поради, які важко було не розпізнати як мудрі та щирі наміри. Виявилося, що тридцятирічна герцогиня мала багато цікавих думок про те, як влаштований світ, у якому вони обидві опинилися, і особливо про те, як у ньому функціонують жінки.
– По-перше, - казала вона пізніше, вдаючи, що уважно спостерігає за артилерійськими навчаннями, –мене турбує те, що я не можу дати своїм підданим зрозуміти, що я віддаю їм накази. Я маю про все просити, все пропонувати, інакше вони все роблять навпаки, або проявляють супротив, бо що це таке, баба їм наказує? Деякі члени моєї регентської ради, особливо військові, чомусь вважають, що їм є що сказати. Я не роблю їм зауважень, але це втомлює.
– У мене немає такої проблеми.
– Бо твої супроводжуючі, наскільки мені відомо, служать тобі або злояльності, або за гроші. Це такі групи підвладних, які не задають питань і не оскаржують накази. Раніше чи пізніше ти сконструюєш для себе такий двір, де з'являться чоловіки, які забажають зайняти твою позицію, запам'ятай ці мої слова. У мене самої, якби не заповіт мого чоловіка, не мала б ніяких шансів на перехоплення влади в Гессені, а потім просто пропала б під владою дурних бюрократів та солдафонів, які не бачать далі за гостряк спису, як це трапилося з князівством Віртенберг.
– Але ж Еберхард його відвоював.
– Так, за рахунок повного підкорення Габсбургам. Поза тим, те, що йому повернули, не дуже подібне до князівства його батька. Вся країна в руїні. Правління розкраденим шматочком землі – це, скоріше, каторга, ніж привілей.
– Важко не погодитися. А бачила, що сталося з князем Фрізії.
– З Ульриком? Дійсно, бідна людина. В кожному значенні цього сова. А коли вже ми про це згадали...
– Якщо бажаєш запитати, звідки я беру гроші, - перебила її Катаріна, - то це ще одна справа, яка зовсім не є твоєю справою.
- І все ж таки, ти погодишся, що це досить інтригуюче. Приблуда нізвідки, пробач вже щирість, раптом ось так наймає п'ятитисячну армію, при тому за такі гроші, що в її рядах не можна навіть помістити шпигуна... Потім ця армія виростає до восьми, десяти тися людей, якщо враховувати військо Гогенлое, яких твій генерал так спритно обвів навколо пальця.
Катаріна не стала це коментувати, вдаючи, ніби сфокусувалася на солдатах, які робили вправи зі зброєю.
– Хоча мені і цікаво, дуже вже колупатися у темі я не стану, - продовжувала Амалія. – Але не сподівайся, нібито всі в Німеччині будуть такими поблажливими. Багатство й сила, вони мов садовина. А в цій країні є мухи, проти яких не вистачить і гармати.
– Ти маєш на увазі імператора?
– Імператора і короля Швеції, звичайно ж. Маю надію, що ти очікуєш їхньої зацікавленості. Бо вона мусить з'явитися. Коли ти повернешся до свого Вюрцбургу, і твоя влада трохи зміцниться, тобі треба буде дуже обережно лавірувати між тими двома, ти більше, що з їхньої перспективи ти є абсолютно безцінною.
– Не пересолюй, Франконія не є аж такою вже істотною.
Артилеристи закінчили муштру і зараз показували процес заряджання кулеврини. При цьому вони потіли і вилися, мов дикі куниці, силуючись показати себе якнайкраще і, здавалося, їх зовсім не хвилює, що владичиця та їх гостя, зовсім не цікавляться їхньою відполірованою гарматою.
– Річ не про землю, яку ти захопила, а про тебе особисто. Що, вважаєш, що твої вичини в Надренії пройшли і нікого не зацікавили? Всі шпигуни та алхіміки у Рейхові стараються усталити, як можна повторити те, що ти зробила під Гейдельбергом та Ладенбургом. Але мені відомо, що досі це ще нікому не вдалося... а це означає, що ти посідаєш деякі унікальні вміння, які в розумінні повелителів не повинні залишатися унікальними.
– Вважаю, що ти пересолюєш, - буркнула Катаріна. – Не я перша здобувала фортеці.
Амалія подивилася на неї і перекривила голову, якби то не могла надивитися на наївність дівчини. Кінець кінцем, вона кивнула якомусь чиновникові, який в ту ж мить підбіг до них.
– Це мій скарбник, барон Альберт фон Рау фон Хольцхаузен. Пане бароне, у нас тут до пана є маленьке питання. – Герцогиня-регентка чарівно посміхнулася до чоловіка у літах. - – Скільки коштує ось ця гармата? – вона показала пальцем на велетенську кулеврину.
– Десь біля тисячі золотих, ваша герцогська високість. А зараз може й більше, приймаючи до уваги ціни на бронзу.