– А скільки коштує обслуга?
– Сімдесят п'ять дукатів на рік. Це за одну голову.
– І скільки таких гармат ми маємо в замку?
– Кулеврин більше двох тон? Сім, ваша герцогська високість.
– А скільки коштує порох та кулі для них?
– Якщо закладати лише пробні стрільби? Десь біля ста дукатів на рік.
– Так скільки нам коштує утримання цих гармат, не враховуючи виробництва?
Скарбник підрахував про себе.
– Якщо враховувати кошт лафетів, аксесуарів, зберігання, ремонтів та складування – то неповні дві тисячі.
– Дякую, пане бароне, за такі вичерпуючі відповіді.
Чоловік чемно поклонився і відступив до групи придворних. Амалія вимовно подивилася на дівчину.
– Ти вже розумієш, що я маю на увазі? Утримання фортеці коштує шалених грошей, Катаріно, і є сплатним лише припущуючи, що потенційна облога буде невдалим, або ж виточить кров у противника. А тут ти з'являєшся під мурами, трах-бах, і входиш всередину. Також ти могла увійти до скарбниці Максиміліана Баварського і винести звідтіля тисячі дукатів. Фердинанд або Густав-Адольф швидко винюхують оказію до заощадження тон золота, і якщо не відкриють, як повторити твої вичини, то будуть бажати перетягти тебе на свою сторону. Або ж тебе виключити.
– Не дочекаються, - злісно промовила Катаріна, спираючись на зубці фортеці. – Я не збираюся активно приймати активну участь у цій війні.
– Якщо ти не прийдеш до війни, тоді війна прийде до тебе, - знизала плечима Амалія-Єлізавета. – Запам'ятай мої слова, бо вони прийдуть до тебе в тяжкій хвилині..
– Вам, - Катаріна показала на місто під ними, - якось вдалося цього уникнути.
– Лише тому, що від початку шведської інтервенції мій чоловік тягнув свою армію за Густавом Адольфом за першим же закликом. Ті часи сеінчилися і, щиро кажучи, я вже готуюсь до реакції шведів. На щастя, на цю мить в них є більш цікаві речі до роботи. Але взагалі мене не здивує, якщо якогось дня під брамою я знову побачу на штандартах золотих левів.
– То що, на твою думку, я повинна зробити?
– Уяви не маю. І звідкіля мені знати? Напевно, тобі треба дуже обережно лавірувати між одними та другими, закладаючи, що вони взагалі залишать тобі якесь місце. Ну і було б добре домовитися щодо Фульди, ти не вважаєш?
Герцогиня-регентка обеззброююче посміхнулася.
Якусь мить Катаріна вагалася, дивлячись на тіток, що правили білизну у річці, що текла під мурами. Вона знала, що потрібно щось негоціювати, але, найзвичайніше на світі, в неї не було на це ні сили, ні терпіння. На додаток, приязний та безцеремонний настрій Амалії-Єлізавети повністю її роззброював, приводячи до того, що їй важко було думати про справи, які і так були їй байдужими.
– Забирай ту Фульду собі. Мені та земля ні нащо не потрібна, я навіть і не планувала її займати. Мені б лише хотілося купувати звідтіля порох без обмежень.
– Ніяких проблем, порохові мануфактури в Фульді і та є приватними. Виробництва я не контролюю, а кордони перед тобою замикати не буду.
– В такому разі я ще сьогодні вишлю листа до Ханова, щоб він вивів солдат звідти.
– Розумне рішення!
Задоволена герцогиня-регентка не здолала укрити хитрої посмішки.
Вони на якийсь час замовкли. Презентація гармат закінчилася, солдати разом з офіцерами стояли безчинно, чемно чекаючи, доки Амалія дозволить їм іти. Двір, відставлений убік, нетерпляче перебирав ногами, бажаючи вже повернутися до власних справ та інтриг. Герцогині це аж ніяк не стосувалося. Опершись на мур, вона уважно дивилася на Катаріну.
– А ти знаєш, - нарешті перервала вона мовчання, - вважаю, що якщо ти все добре розіграєш, можливо, тобі і вдасться у всій цій історії вийти на своє. Я в тебе вірю. І тому дам тобі особисту гарантію, що настільки довго, як ти правиш у Франконії, з боку Гессена тобі не загрожує будь-яка небезпекаю Зверни увагу, що я не обіцяю нічого більше, але ж і нічого менше: тільки святий спокій іноді буває більш цінним, ніж активна підтримка.
– Дякую. Але не вдавай,що це через симпатію. Мені ж прекрасно відомо, що ти маєш в цьому власний інтерес.
– Хотілося б мені в це вірити, - буркнула Катаріна, дивлячись на південь, де далеко, між шістьма пагорбами, спочивав Вюрцбург, місто, з яким, хочеш того – не хочеш, вона зв'язалася на добре.
РОЗДІЛ ІІ
– Хееей хо! Хеей хо! Хеееей... хо!
Великий, кількасоткілограмовий ключовий камінь поволі піднявся на поліспасті і пішов догори, щоб після пари наступних потягнень мотузки потрапити саме туди, де і повинен був, чи то на верх арки і брамі. Спітнілі робітники кинули мотузки, а Шенк роздивлявся на скінчену таким чином справу.