– Ти що, збожеволів, гівнюк, повний ідіот?! – крикнула вона йому. – Вони могли нас усіх убити! Ми мали непомітно вислизнути!
Збентежений, Крафт шоковано подивився на неї, не знаючи, що і відповісти.
– Зробиш щось подібне ще раз, і я вирву тобі яйця, придурок тупий! – продовжувала кричати Катаріна, стискаючи руки в кулаки. – Якби я… Якби… – Вона втратила контроль над собою і поринула в модус, наче в дуже глибоку, чорну криницю.
(МОДУС II)
Туп, туп, туп, дзьоб, дзьоб, вона збирала все більше й більше легких цяток, уявляючи себе куркою, яка клює зерно. Це порівняння подобалося їй своєю дитячою наївністю, бо нагадувало про безтурботні часи, коли навколо неї не руйнувалися стовпи етеру, а даймоніони, що гриміли від люті, замкнені в тому дивному непросторі, не вили, як прокляті.
І сила зростала, зростала, зростала і зростала з кожною крупинкою, аж поки вона вже не знала, куди ще її вмістити, водночас знаючи, що це лише частина, шматочок, осколок, фрагмент, що є більше, і вона мусить зібрати все це, якщо хоче назавжди закрити цю землю, якою мало хто ступав до неї, і яка у всій своїй монументальності починала тривожно нагадувати в'язницю, збудовану з розтоптаних законів і принципів.
Одна за одною пограбовані душі заспокоїлися, і вона раптом згадала, що має щось зробити.
РОЗДІЛ XIII
Хіба кожний у Вюрцбурзі був розлючений на Шенка. Радники та командири розлютилися, що він відволікає людей від підготовки до облоги, городяни — що він перевертає місто з ніг на голову, а солдати — що він змушує їх копати в запліснявілих підвалах.
Пошуки тривали вже добу. Солдати обшукали весь замок Марієнберг, зазирнувши в кожен куточок, в підземелля, забутий льох і кімнату – безрезультатно, окрім того, що вони знайшли вологий тунель для втечі, що вів аж до східного краю міста, до річки. Шенк приєднався до пошуків після кількох годин нервового сну, але його присутність лише посилила неспокій серед солдатів. Криштал зник, як камінь у воді. Обшук у казармах, арсеналі та гауптвахті також не дав результатів. Наступним кроком був обшук кожної будівлі в місті, які часто відвідував Ханов, включаючи будинки міських радників, його улюблені таверни, борделі та навіть будинок його коханки.
Посланець знайшов Шенка на вулиці Кравецькій, де той намагався заспокоїти розлюченого постачальника одягу, який безпорадно спостерігав, як його майстерню вивертає шиворіт-навиворіт методична банда найманців, які до того ж лаялися. Він під'їхав до них на запіненому коні.
– Пане підканцлере… колона військ наближається до нас з південного заходу.
– Скільки їх? – Серце Шенка підстрибнуло до горла. Він не очікував баварців так швидко, і не з того боку.
– Близько сотні.
Серце з майже чутним стуком упало назад у груди.
– Це не колона, це загін, йолопе! – прогарчав він на посланця. – Хто вас вчив, як писати звіти? Під чиїм прапором ці вершники?
– Два золотих леви.
Шенк здивовано подивився на нього.
– Гаразд, мені потрібно це побачити. Дай мені коня.
Він забрав у гінця стомлену кобилу та й помчав до замку. Місто вже дещо заспокоїлося, і хоча панувала атмосфера нервового очікування, по вулицям можна було проїхати, тож він дістався валів Марієнберга менш ніж за десять хвилин. Юнак поставив коня в стайню і побіг до одного з південних капонірів. Він із задоволенням зазначив, що баварські гармати стоять на своїх місцях, а артилеристи — на своїх постах, відносно тверезі та готові до бою.
Щойно він побачив на дорозі вищезгаданий загін, що плентався зі швидкістю равлика, як відразу ж зрозумів, що це не бойове формування, а звичайний ескорт — посеред формування їхав великий екіпаж із чотирьох коней. Він насупився, бо не мав жодного уявлення, хто б це міг бути. Два золотих леви на чорному тлі, чітко видно на прапорах, були гербом рейнської лінії Віттельсбахів, які, як він знав, були союзниками Катаріни, але до кого це могло відноситися...?
Загін підійшов до замку, а юнак побіг на двір, наказав вартовим біля брами впустити новоприбулих і нетерпляче чекав, коли карета в'їде у фортецю. Коли та зупинилася, і прапороносці опустили свої штандарти та злізли з коней, один із вершників – Шенк упізнав у ньому одного з нескінченного сонму Гогенлое – відчинив дверцята чотирьохколісного екіпажу. Звідтіля вискочила дрібна блондинка, дуже похожа на Катаріну, вдягнена у подорожню сукню перлового кольору. На волоссі у неї була майстерно сплетена золота сіточка. Жіночка твердо встала на бруківці і розглянулася не дуже притомним поглядом по подвір'ю. Її очі уставилися на Шенка, який одноосібно виконував роль привітального комітету. У нього складалося туманне враження, що десь і колись він цю жіночку вже бачив.