Катаріна обернулася лише тоді, коли офіцери перестали заходити до кімнати. Кімната, повна чоловіків, була заряджена нервозністю. Усі вірили, що настав момент, коли їхні зусилля щодо належного функціонування герцогства будуть оцінені. Але Катаріна явно не мала наміру ні хвалити, ні звинувачувати нікого, бо насупилася й запитала:
– Де Ханов?
Зібрані нервово перезирнулися. Ніхто не відповідав.
– Де Август Ханов, питаю я ще раз, — різко відповіла дівчина, роздратована цією затримкою.
– Він поранений, ваша світлість, — нарешті сказав Антоніш, прокашлявшись. – Лежить без свідомості. Це вже майже з тиждень вже.
– То хто ж насправді весь цей час тут керував?
Усі обернулися, щоб подивитися на Шенка, який ховався десь позаду, намагаючись не виділятися. Він дивився на них з-під брови, ніби хотів вбити їх очима.
– Дякую, панове, — пробурмотів він собі під ніс, тож його майже ніхто не почув. — Ваша світлість, — додав він голосніше, низько вклоняючись.
Катаріна якусь мить мовчала, кинувши на нього такий погляд, що йому захотілося відвести погляд.
– Добре, – продовжила вона. – Дякую вам, панове, за те, що ви подбали про все за моєї відсутності. Ви заслужили мою вдячність, і ви всі отримаєте її відчутний еквівалент. Тим часом, однак, тут трохи надто людно. Я хотіла би попросити всіх, окрім командувачів, вийти з кімнати. Повертайтеся до своїх обов'язків.
З натовпу почулося якесь бурчання, розчароване таким різким відправленням, але ніхто не наважився заперечувати. Дещо менш зрозуміло було, хто мав залишитися в кімнаті, оскільки термін, який використала герцогиня, був дуже неточним. Лейтенанти та більшість капітанів негайно пішли, як і купці та керівники цехів. Але все ж таки залишалося більше десятка осіб, в основному, клакерів та підлабузників, які завжди шукали оказії бути поряд з тими, хто держить владу. Їх, у свою чергу, вигнав з приміщення Кнапп. Нарешті натовп зменшився до шести чоловіків: Антоніша, Вітгенштейна, Кнаппа, Шенка і двох Гогенлое, які стали на варті біля дверей. Погляд Катаріни впав на багато одягненого купця.
– Як вважаю, не мала приємності, пане...?
– Людвіг Вітгенштейн, - буркнув той, відкашлявшись. – З недавнього часу я бургомістр Вбрцбурга. У нас була оказія дуже коротко зустрітися під час вашого останнього візиту, милостива пані, але тоді я був лише одним з міських радників.
– Зрозуміло. Дякую, пане бургомістр, за ваш гостинний прийом. Я рада тим, що наша співпраця процвітає. За нинішніх обставин, боюся, я більше нічого не можу вам сказати, зрештою, місто в облозі. З усім бажанням зустрінуся з міською радою, як тільки загрозу буде усунено, що, гарантую, станеться найближчим часом. Тим часом, я хотіла би запросити вас на вечерю, щойно покінчу з всіма справами після свого повернення.
– Ваша милість. – Вітгенштейн вклонився.
– В якому стані Август? – звернулася Катаріна до Антоніша, якого пам’ятала ще з Фризії.
– Без свідомості, але, ймовірно, виживе. Їм займаються лікарі.
– А що, властиве, сталося?
– Його поранили в голову в сутичці.
– Якій сутичці?
– З баварською кавалерією.
– Добре, давай залишимо це, розповісте мені про це пізніше. А тим часом скажіть мені, кретини, – її голос кипів від погано приховуваного гніву, – чому вам спало на думку довірити йому, – вона вказала на Шенка, – командування?
Кнапп та Антоніш зніяковіло перезирнулися.
– Ваша милість… ланцюг командування був досить нечітким… і Ханов довіряв йому… тому…
– Що ви маєте на увазі: нечітким?
– Ви підвищили Ханова з полковника до генерала, — вставив Шенк, — а цей корпус ніколи не функціонував як самостійна армія, тому не було жодних проміжних чинів. Наступним офіцером після Августа був присутній тут капітан Кнапп.
– А твоєї думки ніхто не питав. – Катаріна стиснула зуби, ще більше роздратована тим, що зауваження було слушним. – У такому разі, мої капітани, підвищую вас до звання полковників.
– Мене? – здивувався Кнапп. — Але ж, ваша герцогська високість, я навіть читати не вмію!
– Тоді навчися, і якомога швидше.
– Катаріна, – у відчаї Шенк вирішив порушити правила доброго тону. — Благаю вас, послухайте…
- Замовкни! – У голосі дівчини чулася лють. — І не називай мене на "ти"! Я дозволила Августу залишити тебе живим, бо він поклявся, що ти мені ніяк не зашкодиш, я повернулася, і виявилося, що ти правиш моїм герцогством! Ти підступний негіднику, сволота, не дочекаєшся! Через годину тебе не має бути у межах Вюрцбурга, інакше полетиш на ешафот швидше, ніж…