– Тихо, жодна волосина не впаде з твоєї голови.
Коли вони вже відходили від вогню до міської брами, він почув коментар мідника:
– Я відразу зрозумів, що це якийсь політичний.
Імперські провели іспанця в місто, обтрусили його за брамою та повели до того ж заїзду, перед яким він стояв раніше, вдихаючи запах смачних страв. Один з них всунув йому в руки віжки коня, якого вони тягли за собою, а інший простягнув важкий гаманець.
– Тримай. Піди поїж, зніми кімнату. У міській стайні на тебе чекає новий кінь, а цього шкапу залиш. Завтра на світанку знову вирушай у дорогу, не зволікай.
– Зачекай! — Еркісія не знав, з чого почати. — Хто ти?
– Скажімо, хтось хоче, щоб ти без проблем дістався до Вюрцбурга та вмовив когось до розуму.
– Але хто?
– Хтось розумніший за тебе. Іди.
Вони підштовхнули його до входу в корчму та розійшлися у двох різних напрямках.
Здивований, приголомшений іспанець на мить завмер, обмірковуючи те, що щойно сталося. Але він не збирався довго про це думати — у нього надто бурчало в животі. Він залишив коня в стайні, зайшов до корчми та сів у кутку. Попросив подати собі ситну вечерю. Коли йому принесли густе баварське рагу з пивом, шматок ребра в соусі та кашу, у нього склалося враження, що це бенкет, гідний королів. Наситившись, він зміг знову зібратися з думками — і йому щось промайнуло, що його благодійниками, мабуть, були представники австрійської розвідки. Хто ж ще вони могли бути? Тільки вони знали, хто він і куди прямує. А потім було те загадкове зауваження про "когось розумнішого"…
Що ще вони сказали? "Щоб комусь вмовив до розуму". Здавалося, що Катаріна створює серйозні проблеми, що було дуже в її стилі. Вона, мабуть, зовсім не мала наміру виконувати імператорські накази чи навіть дешево віддавати свою шкіру. Іспанець почувався недобре, бо в нього склалося враження, що прийняття допомоги від таємничих агентів рівносильне якійсь дивній формі співпраці. Але він ні до чого не зобов'язувався – він не мав наміру служити імператору чи вмовляти дівчину піти на поступки.
Трохи заспокоївшись, і, перш за все, добре поївши, він попросив у шинкаря кімнату. Йому виділили скромну, але приємну міщанську кімнатку нагорі. Коли він ліг на солом'яний матрац, то був абсолютно спокійний – у нього було дивне відчуття, що навіть якби хтось захотів напасти на нього тут, його нові ангели-охоронці не дозволили б цього. Однак його мучило і щось інше.
Невже за ним і справді весь час стежили? З якого часу? Чому? Що, якби імператор з самого початку роздавав усі карти, а вони лише танцювали під його дудку? Але нащо? Зрештою, Катаріна з союзниками завдала йому багато шкоди, хоча б завоювавши Пфальц. Чи Катаріна теж мала при собі шпигуна? А якщо це він мав бути шпигуном? Його аж приморозила думка, що католицька розвідка могла б побачити в ньому потенційний контакт поруч з дівчиною. Він не міг уявити собі щось подібне, але кілька років тому він також не міг уявити собі життя поза орденом.
Але щось інше мучило його значно більше: як вони мали приймати рішення самостійно у світі, де завжди є хтось вище? Лежачи під м’якою вовняною ковдрою в темній кімнаті, Еркісія не міг заснути, хоча був смертельно втомлений, а ноги пульсували від нестерпного болю. Він не міг повірити, що лише кілька днів тому розмовляв з королем Німеччини. Яким був сенс цієї розмови? З точки зору правителя половини Європи, вона не була ні потрібною, ні цікавою. Чи мала вона вести його якимось конкретним шляхом, заздалегідь визначеним? Досі єдиним правителем його долі був Бог. Іспанець не міг позбутися відчуття, що раптом знайшов іншого – набагато менш непогрішимого і, безумовно, менш прихильного до його, Еркісії, протеже. Як він міг жити у світі, де постійно перемішували сили, що не підкорялися йому? Можливо, йому взагалі не варто було їхати до Вюрцбурга? А замість цього взяти коня та тікати додому в Іспанію? Він давно зрікся своєї родини, але один з його братів, безперечно, все ще сидів у родинному маєтку… Еркісія заснув, мріючи про південне сонце.
Коли він прокинувся вранці, його сумніви зникли. Він мав попередити дівчину – і це все, більше нічого не мало значення. Якщо хтось хотів йому допомогти, він не збирався нарікати, байдуже, чи то імперська розвідка, чи шведська розвідка, чи сам диявол з пекла. Іспанець чемно попрощався з шинкарем і пішов до міських стаєнь. Як йому було наказано, він залишив там свою худу шкапину і підібрав чудового, чистокровного коня, чорного, як сам Сатана, з чудовим спорядженням і провізією в сумках. Не зволікаючи, він скочив на нього і поскакав на захід. Нюрнберг Еркісія обминув з півночі і перетнув річку Айш пізно вдень. Він дістався земель, які захопили війська Катаріни, і одразу зрозумів, що запізнився більше, ніж очікував. Розграбовані села, витоптані дороги та трупи нещасних подорожніх у канавах були вірними ознаками того, що тут нещодавно проходила армія, до того ж велика. Звичайно, це міг бути марш у протилежному напрямку, до Нюрнберга, але Еркісія так не вважав. І справді, коли він розпитав селян у першому ж селі, яке йому трапилося на путі, виявилося, що лише кілька днів тому тут пройшла величезна маса піхоти, дорогою на Вюрцбург. Злякавшись, він поспішив далі. Переночував у Нойштадті, де йому повідомили, що баварські війська пронеслися через місто — мов сарана, бо навіть у найкращому заїзді міста не було нічого, крім рідкої юшки з ріпи. Рано-вранці іспанець залишив сумне місто позаду та поскакав до Вюрцбурга.