1. Главная
  2. Книги
  3. Руданський Степан Васильевич
  4. Спiви
  5. Страница 5
Выбрать главу
Тоді Мініх Ле­он­то­го Жи­во зак­ли­кає, Дає йо­му двад­цять ти­сяч, На Крим по­си­лає. Десять ти­сяч Ле­он­то­ву Він дає мос­ковських, Вісім ти­сяч ук­раїнських, А дві за­по­розьких. Та й і ка­же всіх но­гай­ців В сте­пу пе­ре­би­ти, Та й і ка­же усі се­ла В Кри­му по­па­ли­ти. А Ле­онтій, як на теє, Восени зібрав­ся, На но­гай­ців лиш пог­ля­нув І в Крим не дібрав­ся. Переморив де­сять ти­сяч Москви і чу­ба­тих Та й вер­нув­ся на Вкраїну Зиму зи­му­ва­ти.
На дру­гий рік під ца­ри­цю Мініх підсту­пає Та п'ятде­сят і п'ять ти­сяч Війська вик­ли­кає. І вик­ли­кав со­рок ти­сяч Ще й вісім мос­ковських, А чо­ти­ри ук­раїнських, А три за­по­розьких. І вик­ли­кав усе військо І всіх ота­манів І пішов собі у сте­пи, Б'ючи в ба­ра­ба­ни. Недалеко Пе­ре­ко­пу Мініх спо­чи­ває, Він до се­бе Ле­он­то­го Тихо зак­ли­кає. Дає йо­му де­сять ти­сяч Жовнірів мос­ковських Ще й до то­го три ти­сячі Хлопців за­по­розьких. І шле йо­го буд­жаківських Татар роз­би­ва­ти, І шле йо­го по­ло­не­них Руських відби­ва­ти. І Ле­онтій де­сять ти­сяч Взяв собі мос­ковських, Ще й до то­го три ти­сячі Хлопців за­по­розьких. Та й і пішов буд­жаківських Татар роз­би­ва­ти, Та й і пішов по­ло­не­них Руських відби­ва­ти. І мос­калі буд­жаківських Татар пе­ре­би­ли, А ко­за­ки по­ло­не­них До двох­сот відби­ли.
А тим ча­сом при­був Мініх Аж до Пе­ре­ко­па, Перескочив рів гли­бо­кий У чо­ти­ри хло­па, І пігнав­ся се­ред Кри­му, І став кримців би­ти, Срібло, зло­то за­би­ра­ти І се­ла па­ли­ти. І по­па­лив вражі се­ла, Назад по­вер­тає, Аж до нього пан Га­лецький Стиха про­мов­ляє: "Пусти ме­не, ота­ма­не, на час по­гу­ля­ти, пус­ти ме­не з ко­за­ка­ми кримців по­шу­ка­ти". І пус­кає йо­го Мініх В ли­хую го­ди­ну, І при­хо­дить пан Га­лецький На Чор­ну До­ли­ну, І ви­дить він, що тьма-тьму­ща В до­лині та­тарів, І не втерпів пан Га­лецький, На сон­них уда­рив. І спу­жа­ли­ся та­та­ри, Стали утіка­ти, Тоді ста­ли їх ко­за­ки Кіньми до­га­ня­ти. Тоді ста­ли їх ко­за­ки Кіньми до­га­ня­ти Та крівлею та­тарською Шаблі об­ми­ва­ти. І вер­ну­ли­ся ко­за­ки, Сіли, спо­чи­ва­ють, А тим ча­сом і та­та­ри Очі про­ди­ра­ють. А тим ча­сом і та­та­ри Очі про­ди­ра­ють І ко­заків ма­лу жме­ню Кругом обс­ту­па­ють. Обступають, обс­ту­па­ють, Далі прис­ту­пи­лись. І спішив­ся пан Га­лецький, Козаки спіши­лись, І до­бу­ли десь у собі Смертельної си­ли, І в та­тарів свої шаблі Раптом за­то­пи­ли. І по­ча­лась різа­ни­на В неділеньку зран­ня, І різа­лись по до­лині З ран­ня до смер­кан­ня. І, як сіно під ко­сою, Татари ва­ли­лись, І з та­тарів на ополі Вали по­ро­би­лись. Аж під вечір і та­та­ри Із ко­ней зліза­ють, На по­том­ле­них ко­заків Ще раз на­па­да­ють. Тоді жи­во пан Га­лецький Сина зак­ли­кає, Ще живіше обіймає, К сер­цю при­гор­тає: "Тікай, - ка­же, - ми­лий Пет­ре, Тікай, ми­лий си­ну, А я, си­ну, - обіймає, - А я тут за­ги­ну…" І ки­нув­ся між та­тарів, Та вже не вер­тав­ся, Тілько сла­ви з ко­за­ка­ми Вічної наб­рав­ся. І до­чув­ся за них Мініх, Казав по­хо­ва­ти, А сам пішов на Вкраїну Зиму зи­му­ва­ти.
На третій рік під Очаків Мініх підсту­пає, Він сімде­сят ти­сяч війська За со­бою має. Він шістде­сят ти­сяч має Жовнірів мос­ковських, Вісім ти­сяч ук­раїнських, А дві за­по­розьких. Він сімде­сят ти­сяч має, Стоїть, роз­ва­жає. Далі військо своє сильне На три розділяє. І на сте­пи по­си­лає Жовнірів мос­ковських, На бай­да­ки по­си­лає Хлопців за­по­розьких; А ко­за­кам ук­раїнським Каже скрізь літа­ти Та в Очаків на підмо­гу Турків не пус­ка­ти. І жовніри мос­ковськії Турків по­би­ва­ли, А ко­за­ки ук­раїнські Турків не пус­ка­ли. А ко­за­ки ук­раїнські Турків не пус­ка­ли, А ко­за­ки за­по­розькі Турків об­ди­ра­ли. І наб­ра­ли срібла-зло­та, Набралися сла­ви І знов собі зи­му­ва­ти Пішли до Пол­та­ви. На чет­вер­тий рік та­та­ри Самі по­чи­на­ють, Сорок ти­сяч на вкраїнську Межу наліта­ють. Сорок ти­сяч на вкраїнську Межу наліта­ють, Палять се­ла на гра­ниці Й на­зад по­вер­та­ють. Тоді Ласій де­сять ти­сяч Козаків зби­рає, Ще й до то­го трид­цять ти­сяч Москви за­би­рає; Пробігає по су­хо­му Азовськеє мо­ре І вга­няється до Кри­му На вра­жеє го­ре. І ввігнав­ся все­ре­ди­ну… Козаки дріма­ють, Аж тут рап­том двад­цять ти­сяч На них на­па­дать. І збу­ди­ли­ся ко­за­ки, Шаблями мах­ну­ли І та­тарів, як по­ло­ву, Назад відгор­ну­ли. Знов прис­ко­чи­ли та­та­ри, Знову ста­ли би­тись, Знову ста­ли, як со­ло­ма, Навкруги ва­ли­тись. Далі ба­чать, що не жар­ти, Кинули ко­заків І по­ро­хом по­летіли До гір та бай­раків. А тим ча­сом на Вкраїну Мініх при­бу­ває Та й і собі де­сять ти­сяч Козаків зби­рає. Та й і собі де­сять ти­сяч Козаків зби­рає, Ще й до то­го со­рок ти­сяч Москви за­би­рає Та й за Дніпер уже хо­че Військо пе­рег­на­ти, Та й у тур­ка хоч Бен­де­ри, Хоч Хо­тин узя­ти. Але тілько що Ко­ди­му Мініх пе­рес­ко­чив, Як на йо­го ук­раїнців Турок і нас­ко­чив. А не вспіли ук­раїнці Від тур­ка відби­тись, Як та­та­ри роз­по­ча­ли Із Мініхом би­тись. Він та­тарів роз­би­ває, К Дністру підсту­пає, Аж там йо­го білго­родський Паша виг­ля­дає. І по­ча­лись малі бійки. Але годі, брат­тя! Коли джу­ма по­ка­за­лась, Треба утіка­ти. І по­ки­нув Мініх турків, І па­шу по­ки­нув, А сам зи­му зи­му­ва­ти Пішов на Вкраїну.
~ 5 ~