— Почекай, Іване Петровичу, я ненадовго…
Воронько не відповів. Олексій оглянувся, намацав у темряві якусь колоду, підсунув її Вороньку під голову і підвівся.
— Так я зараз, п'ять хвилин…
Він вийняв наган і, притримуючись за огорожу, пішов по узбіччю.
Попереду біліли хати. Колодязний журавель, здавалося, стирчав просто з рябого, світлосірого неба. Вітер з Дніпра рвав і м'яв жорстке листя.
Край дороги валявся поламаний безколесий віз. Олексій зупинився біля нього, міркуючи, куди йти, і звернув до хатинки, що стояла на відшибі.
Плутаючись ногами в городньому бадиллі, він добрався до паркана, знайшов хвіртку. Собаки в дворі не було.
У хаті, очевидно, прислухались. Як тільки Олексій постукав, почувся тонкий, настояний страхом дівчачий голос:
— Мамуню, ти?
— Відчиніть…
— Дядько Степан?..
Грюкнув об дошки важкий засув. Олексій натиснув, відсунув тугі двері, що терлися об підлогу, і проліз в сіни. Наштовхуючись на мотлох, пробрався в кімнату.
На столі горів каганець. Од вітерця, що влетів у двері, вогник захитався, подовжуючись, і Олексій мимохіть окинув поглядом стару, давно не білену хату. В кутку, на ліжку, під ковдрою, зшитою із клаптів, хтось лежав.
Дівчинка, засунувши засув, увійшла слідом за Олексієм, плаксиво промовила:
— Чого довго, дядьку Степан? Мамуні й досі нема. Як поїхала вчора, так і не поверталась. Чого б це, дядьку Степан? А-а! — закричала вона, розглядівши Олексія, і затиснула рота долонями.
— Тихше! — попросив він. — Тихше, дівчинко, не кричи! Хто-небудь з дорослих є дома?
З ліжка підвелася жінка. Олексій придивився — молода.
— Вам чого? — спитала вона, до підборіддя натягуючи ковдру.
— Хазяєчко, червоноармійці ми, від бандитів рятуємось. З дороги збилися…
Приховувати не було потреби. Темне подряпане обличчя Олексія, кров на розхристаному френчі, наган у руці та й сама його несподівана поява в такому вигляді вночі, тут, у центрі бандитського району, — красномовно говорили про те, хто він такий.
Жінка спустила ноги з ліжка і почала шукати на підлозі черевики. Олексій поквапливо говорив далі:
— Товариш у мене тяжко поранений. Вмирає. Допоможіть, хазяєчко, дорога…
Жінка знайшла черевики і, обсмикнувши довгу спідницю, підвелася.
— Чого вам? — перепитала вона, мовби не розчувши.
— Червоноармійці ми… Товариш умирає біля колодязя… Йому допомогти треба!..
Вона заговорила швидко, розглядаючи Олексія запалими очима:
— Ой, ні, не можемо, ми не можемо, добрий чоловіче! В селі ж зелені!
— Зелені?!
— П'ять чоловік у Сафонова, старости! Нещодавно їх багато приїжджало, а потім, бог дав, поїхали, тільки п'ять і лишилось… Вони ж усе одно дізнаються — не жити нам. Не візьмемо його, ох, не візьмемо, добрий чоловіче!..
— Та ні ж бо… — почав Олексій.
Вона не дала йому доказати.
— Що ми, любесенький, з ним робитимемо? Я ось хвора та сестричка мала!..
Дівчинка, отямившись від. переляку, почала, захлинаючись, розповідати, що мати їхня поїхала по борошно в сусіднє село до тітки Фросини та й досі нема її…
— Ти, дядечку, не бачив часом?
— Не бачив, — сказав Олексій.
Стоячи перед цими плачучими жінками, він на мить забув, чого прийшов.
А вони розповідали навперебій, що вранці приїхали бандити, оголосили «нібілізацію», двох чоловіків узяли, а третього, Івана Лотенка, — він йти не схотів, — повели силоміць. Потім поїхали, а п'ятеро лишилися в старости Сафонова, який і сам в нальоти ходить, а нині накрався, так удома сидить.
— Якщо він у нас червоноармійця знайде, лютій смерті віддасть, душогуб!.. — казала жінка. — А я і сама богом тільки й жива: мій чоловік другий рік у червоних воює…
— Та я його лишати не збираюсь! Мені човен потрібен до Херсона доїхати.
— Човен? — перепитала жінка, і по тому, як вона раптом зам'ялась, Олексій зрозумів, що човен у них є.
— Хазяєчко, виручи! — сказав він, вкладаючи в свою просьбу весь свій відчай, весь страх за Воронька. — Помре товариш! В тебе самої чоловік такий, як ми…
— Любесенький, як же без човна? — промовила жінка і, наче шукаючи підтримки, глянула на сестру. — Він же один у нас…
— Повернемо човен! Обов'язково повернемо! Ось тобі більшовицьке слово! Віриш?.. — і бачачи, що вона все ще вагається, витяг з кишені свій чекістський мандат. — Дивись сюди: чекісти ми з Херсона. Хоче розписку напишу?
— Та не треба мені! — замахала вона руками. — Для чого мені твоя розписка!..
— Ми тобі замість човна шаланду приведемо з парусом! І буде тобі вічна дяка від Радянської влади!..