— Ходімо…
Жінка здригнулася, стиснула бахрому в кулаці і пішла за ним.
Олексій звернув в один провулок, в другий, шукаючи найзатишнішого куточка. Знайшовши безлюдний тупичок, він зупинився і почекав жінку. Вона підійшла, дивлячись на нього з острахом, недовір'ям і надією.
Він раптом відчув усю складність свого завдання.
Солових був врангелівськнм шпигуном і справедливо повинен був попести кару. Така логіка великої боротьби, яку вони вели, і навіть тінь жалю до нього не тривожила Олексія. Але зараз перед Олексієм стояла жінка, для якої плюгавий олешківський телеграфіст був рідною людиною — братом. Страх за його долю пригнав її сюди, незважаючи на небезпеку. Чоловік, мабуть, не пускав… Плакала: он як опухло обличчя. І все-таки прийшла… Олексій згадав свою Катерину. Та, напевно, теж прибігла б, забувши про все на світі, щоб почути про нього звістку. І Глущенко не зміг би перешкодити. Де вона тепер?..
— Ви сестра Владислава? — спитав він.
Вона мовчки кивнула.
— Я з ним сидів у ЧК три дні…
— Він живий?
— Живий… Передавав уклін. Говорив, щоб не побивалися за ним.
Ці слова подіяли якраз протилежно. Жінка почала глибоко дихати, повіки її почервоніли.
— Ви не плачте, — півголосом сказав Олексій. — Може, ще обійдеться…
— За що… Його… схопили?
— Точно не скажу. Адже там не дуже розбалакаєшся. Тільки, здається, влип він ні за що. Але Владислав не втрачає надії. Сподівається вилізти і вам просив це передати, І ще говорив, нібито якийсь чоловік повинен вам повідомити про нього…
Це був пробний хід, але жінка піддалася на нього.
— Так, так, — сказала вона, — справді, заходив якийсь… Тільки ми не знали, вірити йому чи ні. Чоловік у мене такий підозріливий… Він і про вас погано подумав, ви вже пробачте, такий час…
Олексій великодушно махнув рукою:
— Пусте. Тепер до кожного треба з перевіркою… А коли він заходив, при білих?
— Ні, пізніше.
«Марков, — подумав Олексій, — кому ж іще?»
— А ви, пробачте, як туди потрапили? — несміливо спитала жінка.
Олексій в кількох словах розповів їй про «м'ясний бунт» в госпіталі, і як його для острашки взяли в ЧК, і як у камері подружив з Солових… Він сказав, що годують у ЧК цілком пристойно і жити можна. Головне, одкрутитись від обвинувачення. Адже там теж не звірі, чого попусту базікати, даремно не розстрілюють…
— Коли мене відпускали, мені Владислав сказав: передай уклін Ванді (вас же Вандою звуть?) і чоловікові її, Володимиру, а також їй, — Олексій понизив голос.
— Кому «їй»? — жваво спитала Ванда.
— Ну, їй… Самі, мабуть, знаєте…
— Діні?.. — і у неї вмить висохли очі. — Федосовій? Цій змії?
— Тихше! — нагадав Олексій.
Але жінка, забувши про обережність, голосно заговорила, що ця дівиця — нещастя їх сім'ї, що вона загубила Владислава, закрутивши йому голову своєю божевільною фантазією! Він був готовий для неї на що завгодно, а вона, вертихвістка, навіть ні разу не зайшла відтоді, як він зник.
— Тихо! — зупинив її Олексій. Тепер він знав усе, що його цікавило. — Не можна так… голосно.
— Пробачте!.. Жахливі нерви!.. Стільки переживань…
— Мені, мабуть, треба вже назад, — сказав Олексій, вдаючи, що його налякала невитриманість Ванди.
— Так, так… Спасибі вам. Вибачте…
— Ідіть ви раніше, — сказав Олексій. — Я потім. Вона приклала хусточку до очей, схлипнула, кивнула на прощання і вийшла з тупичка.
Олексій, почекавши, кинувся в протилежний бік — до Марусі.
ДІАНА
— … Дінка Федосова? — здивувалась Маруся. — Та її в Олешках усі знають!
— Хто вона така?
— Дочка тутешнього поштмейстера.
— Що ти про неї можеш сказати?
— Нічого особливого, В гімназії вчилась, освічена…
— Яка з себе?
— Вродлива…
— Це не прикмета, — сказав Олексій. — Ти теж вродлива…
Маруся сердито надула губи, а щоки все-таки почервоніли від задоволення.
— Порівняв гуску з куркою, — сказала вона сухо. — Дінка в любительських спектаклях грала різних дам та цариць… Почекай, побачиш її…
— Де вона живе?
— На Портовій, недалеко від пристані. А працює на пошті. Недавно почала. Раніше дома сиділа: її татуньо з матусею за панночку вважають.
— А при білих як поводилась?
— Упадали біля неї, звичайно, всякі офіцерики.
— Ну от, а кажеш «нічого особливого»!
— Та чи мало тут таких, яким білий — свій брат! Ну, а Дінка…
— Де вона живе, кажеш?