— Так-то так, а все ж… Принаймні перечекаємо де-небудь тут…
— А я кажу, їдьте прямо!
Проте Олексій вже гнав дубок до плавнів. Метрів за сто від того місця, де його колись. знайшов Володя Храмзов, човен врізався в комиш.
— Зараз же вибирайтесь звідси! — розгнівалася Діна, — Я не хочу чекати ні хвилини!
— Слухайте, — похмуро сказав Олексій, — зараз я відповідаю за вас!
Ламаючи комиш, він повернув човен так, щоб з носової банки було видно пристань.
— Навіщо ви мене вивезли з острова? — Діна сердито стукнула кулачками. — Навіщо ви це зробили? Для чого тут час гаяти?
— Зараз поїдемо. Тихше!
Олексій уже зрозумів, що смагінців відбили. Перестрілка почала стихати і ніби віддалялась. Тепер можна було їхати далі. Але в нього виникла інша думка. Поки Діна ні про що не догадувалася, він хотів ще дещо з'ясувати…
Олексій сів ближче до неї.
— Потерпіть трохи, — сказав заспокійливо. — Обережність не завадить… Я, до речі, хотів у вас спитати про одну річ…
— Альошо, їдьмо! — попросила Діна.
— Зараз. Діно, хто той чоловік, що привіз нам машину, огрядний такий? Щось знайоме…
— Той, що приїздив на пошту? Ви ж казали, що вперше бачите його!
— Правильно, казав. І збрехав… — У неї від здивування злетіли вії. — Так, збрехав, сам не знаю чому. Як його прізвище?
— Та навіщо це вам?
— Я поясню…
Охоплена раптовим підозрінням, вона повільно похитала головою.
— Не знаю…
— Добре, я вам скажу, тільки не приховуйте, якщо правильно, адже могло й здатися… Пам'ятаєте, я вам розповідав, що в мене є сестра, яку я так і не зміг знайти в Херсоні. Її звуть Катериною, Катею… Вона замужем, її чоловік — Глущенко Павло Никодимович!.. — насилу видавив Олексій останні слова.
В міру того, як він говорив, довгі брови Діни підіймалися все вище і вище.
— Ви жартуєте!
— Ні, не жартую.
— Матінко моя! Альошо, чого ж ви мені раніше не сказали! Ну, звичайно, це Глущенко! Треба ж такий збіг!..
Дивна це була істота! Можливість повідомити йому приємну новину так захопила її, що вона, здавалося, забула навіть про своє бажання негайно їхати далі.
— Збожеволіти можна! Чому ж ви мовчали? Ви — родич Глущенка! Та це ж для вас найкраща рекомендація!
Олексій похмуро гмукнув.
Нічого не помічаючи, вона цокотіла:
— Я б уже давно могла вас звести! А втім, що я говорю, звідки вам було знати! Глущенко — цілком наша людина, випробувана, вірна! Він дуже багато зробив для. спільної справи. Адже це завдяки йому ми весь чад підтримуємо зв'язок з Кримом! У минулому році він брав участь в організації повстанського українського загону — він же за переконаннями «жовто-блакитний» — в районі Катеринослава. Їх розбили, і він перебрався сюди.
«Ач яку діяльність розгорнув родич! — подумав Олексій. — Хто б міг подумати!..» А Діна продовжувала викладати про нього все нові й нові відомості.
— Він купив будинок на хуторі верст за десять від Олешок. Місце затишне, розташоване далеко від шляхів. У нього ж головна явка для тих, хто приходить звідти, з-за фронту!.. Альошо, та я ж і сестру вашу знаю! Ну, звичайно, знаю! Вона приїжджала до нас, привозила продукти. Подумати тільки — це ваша сестра! Така мила, скромна!
— Здорова?
— По-моєму, так. Хоч на вигляд трохи хвороблива.
— Завжди така була, — хрипко промовив Олексій.
У нього спазмою перехопило горло. «Катю, сестричко… Ось як все обернулося!..»
— Ви їх тепер скоро побачите, — сказала Діна. — Яка радість буде для неї!
В Олексія такої впевненості не було…
Діна вхопилася за його коліно.
— Альошо, слухайте!
— Що?
— Чому так тихо?..
Він прислухався. Перестрілка закінчилася. Вітер шумів у плавнях, гойдав комиші. Під дошкою, покладеною на виступаючі краї човна, спліскувалася на дні вода…
Тиша могла означати одне: смагінців відігнали. Якою шаленою стріляниною на вулицях, гиканням, вибухами безладно розкидуваних гранат сповістили б торжествуючі бандити про свою перемогу!
Олексій переліз до носової банки, глянув у бік пристані. Там мирно горіли ліхтарі. В будинках засвітилися вікна. В місті все було спокійно.
Олексій оглянувся і глухо сказав:
— Погано, Діно. Здається, наших відбили!
— Ви збожеволіли!
Він розвів руками.
У сутінках, що згустилися, Дінине обличчя здавалося розпливчатою білою плямою з чорними провалами очей. З хвилину панувала мовчанка.
— Їдьмо! — сказала Діна.
— Куди?
— Назад, до моїх…
— А далі?