— Ну, сідай, закусуй, не соромся…
Йому налили самогону, цокнулися, примусили випити за «самостійну Україну». Цілу годину мирно розмовляли, розпитували, де воював, як думає господарювати. Сестра Кучеренка вже сподівалась, що все обійдеться добром. Коли підвелися з-за столу, один сказав — За розвагою про справу забули. Ходімо на двір, побалакати треба….
Вивели хазяїна на подвір'я і повісили на перекладині воріт.
— Сестру не зайняли, — розповідав Кучеренко, скоса позираючи на придорожні кущі, — але вона все одно розумом ослабла, заговорюється, наче блаженна. Воріт бачити не може. Тільки гляне — криком кричить, покійник їй ввижається.
Воронько смоктав кінчик довгого вуса.
— Найгірша штука — бандити, — сказав Кучеренко. — Цю болячку трудно вилікувати. Бачив коли-небудь пожежу на торф'янику? Ні? Вогонь у землю йде. Загасиш в одному місці, а він в іншому пробився. В цьому загасиш, гульк, а вже у п'яти місцях палахкотить. А то буває, що й нема нібито вогню, а все одно димом несе, в п'яти пече…
— Нічого, дядьку Огій, загасимо, дай строк!..
Олексій дивився на жовтозелені полотнища листя, що пропливали мимо, і думав про своє. Про Катю, про те, як доведеться зустрітися з нею, і про батька. Наскільки ближчим і зрозумілішим був би йому тепер батько, коли б їм довелось побачитися. І пригадалось йому, як шість років тому батько, збираючись на фронт, перш ніж надовго, а може й назавжди, покинути сім'ю, вирішив поговорити з ним, сподіваючись, мабуть, заронити в душу сина зерно власної віри в майбутнє. Тоді Олексій вперше почув слово «соціалізм». Батько довго і терпляче пояснював його значення. В той вечір Олексій майже нічого не зрозумів, крім того, що соціалізм — це хороша справа і батько за нього — стіною. Але чіпка, сприйнятлива хлоп'яча пам'ять зберегла все від першого до останнього слова. Цю єдину бесіду, коли батько розмовляв з ним, як з рівним, Олексій згадував часто, щоразу виявляючи все глибше й глибше розуміння її. А потім батьківські слова немов розчинились у свідомості, і Олексій уже не міг пригадати, що йому сказав батько, а що він зрозумів самостійно. Він пізнав ціну людської крові, яка рясно поливала простору землю, щоб на ній краще, надійніше зійшло передбачене батьком майбутнє… Олексій багато що зрозумів, і серце в ньому, не зачерствівши, стало твердішим. Він особливо відчув це вчора, коли Діна Федосова нагадала йому ту шпигунку, яку йому довелося бачити вперше в своєму житті. Як і колись, в його душі виникли і сум'яття, і гострий жаль, і безглузда ніяковість від того, що він обдурив її. Але все це не могло вже заступити головного — усвідомлення того, що зроблена ним справа справедлива і що, коли буде потрібно, він повторить усе з самого початку… І ще він думав про Марусю…
ТИХИЙ ХУТОРОК
Близько третьої години дня вони під'їхали до Степіно — невеликого, всього на сім дворів, заможного хутора, розташованого на березі Дніпра. В лісі Кучеренко зупинив коней.
— Степіно, — сказав він, показуючи пужалном на коричньові купи солом'яних покрівель, які виднілися між дерев. — Тут і пішки — рукою подати. Не осудіть, любі, далі не поїду: бандитське це гніздо!
— Далі й не треба, — Воронько скочив з таратайки і розім'яв затерплі ноги. — А тобі я скажу, дядьку Огій, — напророчив він Кучеренку, — помреш ти не від бандитів, а від неперетравлення їжі: дуже в тебе кишки тонкі, боягузливий вийшов. Злізай, Олексію, пішки доберемося.
— Так я ж не військовий, — виправдуючись, пробурмотів Кучеренко.
— Добре, довіз — за те спасибі. Прощай.
Кучеренко з винуватим виглядом повернув коня і, побажавши їм удачі, поїхав.
— Сховай гармату, — сказав Воронько Олексієві. — Нічого людей лякати. Хай думають, що ми дезертири або ще хто. Зайвих речей позбутися треба. Не додумалися ми, Олексію, дорожні клуночки зробити, було б для маскування.
Під кущем, заломивши на ньому гілля для позначки, вони закопали кобури і польову сумку Воронька (документи він переклав у верхню кишеню гімнастьорки, яку надів замість сюртука). Зброю сховали під одягом, хліб і шматок сала, припасені Вороньком, з'їли.
Глибоким лісовим, яром, промитим джерельним струмком, вони обігнули хутір і підійшли до нього з протилежного боку, щоб на всяк випадок здавалося, ніби вони прийшли не з Олешок.
Перед хутором височів великий горб, порослий низьким чагарником. Дорога перетнула його якраз посередині, і горб був схожий на розрізану навпіл хлібину.
Воронько з Олексієм піднялися на вершину і залягли в кущах. Треба було переконатися, що Маркова ще нема.