Олексій стиха кашлянув: тепер уже не було рації ховатися — Цигальков однаково усе чув.
— Ви тут? — сказала Галина, підходячи. — Ходімо в хату.
— Що трапилося?
Вона в темряві знайшла його руку і міцно стиснула, ніби кажучи: «Спокійно. Зараз усе зрозумієте».
Вони підійшли до мазанки.
— Ось він, Сивий, — сказала Галина Цигалькову.
— Прошу!
Цигальков пропустив їх у хату і засунув засув.
Половину хати займала піч. Солухо, згорбившись, сидів на лежанці, спустивши босі ноги, насторожено глянув на Олексія. Обличчя його до самих очей заросло сірою, наче мох, щетиною.
Обстановка в хаті холостяцька, незатишна: стіл і дві лави, ікона в дальньому кутку. Біля стіни кинуті рибальські снасті, весла і надтріснутий румпель од шлюпки. Ліхтар, знятий, повно, з бакена, був підвішений до стелі, освітлюючи голі, давно не білені стіни.
Олексій стояв посеред хати, чекав, що буде далі.
Замкнувши двері, Цигальков підійшов до нього, посміхаючись простягнув руку:
— Радий привітати! От не сподівався побачити! Вельми вдало, що ви тут! Я маю до вас особисте доручення.
— До мене?
— Саме до вас. Від полковника Рахуби.
— Ви бачили Рахубу?
— Саме так?! Учора в Бендерах, у штабі генерала Гулова.
Олексій чекав чого завгодно, тільки не цього.
— Оце так штука! — сказав він здивовано (що було неважко) і зраділо (що було набагато складніше). — Як же це? Полковник видужав?
— Ви маєте на увазі його ногу? З ногою краще. Шкутильгає ще трохи, але ж полковник не з тих, хто може спокійно сидіти на місці напередодні таких подій…
— Яких подій?
— Зараз. Усе по порядку. По-перше, я маю передати вам депешу. Уявляєте, якби вас не було, мені довелося б вишукувати засоби, щоб доставити її вам в Одесу… Однак спочатку давайте все ж додержимо формальності…
Олексій зупинив його, вказавши рухом брів на поронника.
— Мартине, піди повартуй! — наказав Цигальков.
Солухо мовчки скочив з печі і, шльопаючи п'ятами по долівці, вийшов з хати.
Після цього вони обмінялися паролями, і Цигальков передав Олексієві в кілька разів складений аркуш дуже тонкого паперу, поцяткований цифровим шифром.
— Добре, — сказав Олексій, — розберу потім. Розповідайте…
Усі троє сіли до столу. Олексій спитав:
— Як ви завели з Рахубою розмову про мене?
— Дуже просто. Нам часто доводиться виконувати функції зв'язкових. Полковник вручив мені цього листа з завданням переправити в Одесу якомусь Сивому. Я сказав, що це ім'я мені знайоме. Так і домовилися. Треба сказати, він дуже цікавився вами. Я доповів, за яких обставин мав приємність познайомитися, не забув, звичайно, і про Галину Сергіївну…
— Про мене?.. Навіщо?
— Мушу зізнатися, що я передав генералові і полковникові Рахубі зміст нашої з вами бесіди.
— Про що? — швидко перепитала Галина.
Косо позираючи на двері, Цигальков сказав пошепки:
— Щодо взаємодії з одеським підпіллям і… перестановок у командуванні загоном.
— Про заміну Нечипоренка вами?
— Атож…
— І як вони ставляться до цього?
— Уявіть, більш ніж прихильно! Сказали, однак, що зробити це треба дуже обережно, враховуючи націоналістичний характер місцевого руху.
— Бачите, я вам те саме говорила!
— Так… здається. Більше того: вони підказали, як це зробити. Я вам уже доповідав, що в Бендерах створено ударну групу, яка до моменту повстання переправиться через Дністер і захопить Тирасполь…
«Он навіть як — Тирасполь!..» — подумав Олексій.
— Я везу Нечипоренку наказ: після переговорів з Шаворським у Нерубайському він має прибути в Бендери, щоб особисто вести цю групу. Там він перебуватиме під контролем російських офіцерів із «Союзу визволення Росії». Таким чином, командувати тутешнім загоном залишусь я!
— Чудово придумано! — захоплено вигукнула Галина. — Отже, бендерську групу поведе Нечипоренко?
— Так принаймні це виглядатиме: треба, щоб Заболотний, Палій, Солтис та інші були впевнені, що саме він, і не хто інший, очолює військові дії в районі Дністра. Йому вони довіряють. Насправді ж…
— Зрозуміло, — перебив Олексій. — Коли намічено виступ?
Запитання він поставив різко, вимогливо, і Цигальков, на якого, очевидно, справило велике враження близьке знайомство Олексія з Рахубою, відповідав йому швидко і навіть трохи улесливо.
— Терміни буде погоджено з Шаворським.
— Де переправиться бендерський загін?
— І це ще остаточно не визначено. Вирішить Нечипоренко: він знає кілька підходящих бродів. Десь поблизу Тирасполя. Місце переправи мені назвуть перед початком повстання.
— Так, — промовив Олексій, — а яку роль має відіграти парканська… організація? — Він мало не сказав «компанія».
— Захопить Паркани і з усіма мобілізованими людьми підтримає наступ. Крім того, їй доручено висадити в повітря дністровську водонапірну станцію, яка постачає воду Одесі.
— Нарешті! — сказала Галина. — Нарешті ми переходимо від слів до діла! Опанасе Петровичу, а де буде ваш загін?
— Поки що важко сказати, Галино Сергіївно. Певно, в селі Плосках, верст за двадцять від Тирасполя.
— Я хочу знати точно. Сподіваюсь, ви не заперечите, якщо я приєднаюсь до вас під час цих подій.
— Буду щасливий! — засяяв Цигальков. — Не сумнівайтеся: ви знатимете про кожен мій крок.
— Ви приїдете в Нерубайське з Нечипоренком? — спитав Олексій.
— Мабуть, ні, доведеться залишитися з загоном, усім їхати не можна. Але, сподіваюсь, ви й самі передасте Шаворському, що він може цілком покластися на мене?
— Неодмінно передам.
Цигальков підвівся.
— На жаль, я мушу залишити вас: треба ще, поки ніч, забратися звідси. А як ви поїдете?
— Домовилися з одним дядьком з Голого Яру…
Цигальков підійшов до дверей і покликав Солухо.
— Тихо? — спитав він.
— Так.
— Сідлай.
За кілька хвилин поронник підвів до мазанки коня, якого ховав, мабуть, у коморі.
— Ну, побажаємо одне одному удачі! — Цигальков потиснув їм руки, ще раз запевнив дівчину, що триматиме її в курсі всіх новин, і, насунувши кубанку, вийшов.
Вони чули, як він сідав на коня, напівголосно говорив щось хазяїнові, потім, віддаляючись, простукотіли копита.
— Поздоровляю, — сказав Олексій, — тепер ваша кар'єра забезпечена. Дивись, Гулов ще й орден відвалить!
— А що, мені личитиме! — сказала Галина.
Коли Солухо зайшов у мазанку, «міські», як він охрестив їх у думці, сиділи за столом і, усміхаючись, дивились одне на одного.
На другий день Недригайло, попереджений Галиною, посилив охорону водонапірної станції.
Увечері дівчина провела Олексія на вокзал. До самого відходу поїзда вони простояли осторонь від перонної штовханини, в затінку багажного складу. Коли все було сказано, стояли мовчки. Нарешті, Галина промовила:
— Ідіть уже, місця не буде.
Олексій махнув рукою:
— Нічого, це не з Одеси від'їжджати… Коли ж тепер побачимося?
— Хтозна! Може, швидко, може, ніколи…
Подавали паровоз. Великий і чорний, з освітленим від топки черевом, він повільно проповз мимо них, викидаючи на шпали золотисті вуглинки. З-під тьмяно освітленої кабіни точився тоненький, як із чайника, струмінь пари.
— Ну, Сивий, прощавайте, — сказала Галина і всміхнулася, — тобто товаришу Олексо. Не забувайте!
— Я не забуду, — мовив Олексій, і від упевненості, що прозвучала в його голосі, їм обом раптом стало незручно. — Ви теж згадуйте інколи…
Долоня в неї була вузька і легка, а на тильній стороні шкіра порепалась і зашкарубла. І ще він помітив, що очі її в сутінках відсвічують голубим…
Галина лишилася біля пакгауза, а він пішов до состава, скочив на приступку вагона і стояв рядом з провідником, аж поки станція зникла з очей.
ПЛАНИ
Звітував Олексій на конспіративній квартирі, куди разом з Олов'яниковим та Інокентьєвим прийшов сам голова губчека Немцов, а також міцно збитий чоловік років під п'ятдесят, у цивільному одязі й армійських чоботях. Інокентьєв устиг шепнути Олексієві, що це — Кулешов, член колегії губчека і губернського комітету партії.