Поручики, осавули, капітани, ротмістри — офіцери всіх мастей і відтінків витягувалися перед колишнім петлюрівським полковником, «жовтоблакитником», якому колись взагалі відмовили б у праві називатися офіцером.
Дяглов і бридкий, з щоками бульдога поручик, на прізвище Вакульський, відрекомендований як начальник штабу, повели Нечипоренка у дальню нішу. Галичанин посунув за ними. Олексій не пішов, сів на нари. Він хотів придивитися до тих, хто населяв катакомби. І це була перша помилка, яку він припустив за весь час операції. Вона ледве не обійшлася йому дуже дорого…
Серед бандитів, які стовпилися в штабній печері, було чимало тих, що бачили його перед пожежею на елеваторі. Він почув, як хтось сказав:
— … тутешній. При хазяїні перебуває. Пам'ятаєш, з Микошею ходив?
Але це не насторожило його. Він подумав: «Бачили, то й добре…»
Його обступили з усіх боків:
— Ну, як там нагорі?
— Чека міцно сполохалась після елеватора?
— Либонь, ремінці затягнули?..
Відповідаючи, Олексій поволі стежив за бандитами. На одних були шинелі, на інших — найнеймовірніше ганчір'я. Поблизу крутився якийсь білявий парубок з парабелумом за поясом, одягнений краще за інших: у гімнастьорці і козачих шароварах. Двоє стояло з гвинтівками, причому в одного була російська трилінійка, у другого — однозарядний японський карабін «арисакі».
І раптом Олексій побачив Петька Цяцю.
Він побачив його так близько від себе, що ледве не відсахнувся. Присівши навпочіпки біля нар, Цяця дивився на нього знизу вверх, роззяпивши великого губатого рота. На його товстому обличчі застигло здивування.
— Ей, — сказав він і тильним боком долоні торкнув Олексія за коліно, — я ж тебе знаю! — Голос у Петька був гугнявий і хрипкий, як і в усіх жителів катакомб. — Ти на М'ясоїдівській жив?
Олексієві здалося, що повітря в печері ще більше згустіло і пробкою стало в горлі. Він скоса глянув на Цяцю і знизав плечима:
— На М'ясоїдівській? Не доводилося.
У ту ж мить, помітивши, як поповзли вгору Петькові брови, він зрозумів, що припустив помилку. Треба було спокійно відповісти: так, мовляв, жив, визнати в Цяці сусіда, можливо, навіть зрадіти: кінець кінцем, те, що він родич Синєсвитенку, ще ні про що не говорить, хоча в їхньому будинку всі знали, що Синєсвитенко — більшовик і колишній червоноармієць. Сусіди вважали Олексія братом його покійної дружини. А що, хіба як шурин, то вже обов'язково й однодумець?
Але правильне рішення запізнилося рівно на одну секунду. Тепер доводилося наполягати на тому, що сказано.
Вузький Петьків лоб зібрався в гармошку:
— Як ні? Ти ж токареві Синєсвитенку рідня?
Ще й зараз було не пізно виправити становище: прикинутися, що одразу не зрозумів…
Але Олексій розгубився. Вже усвідомивши першу помилку, він на якусь мить втратив упевненість у собі, а коли знову знайшов її, було вже пізно: слово вирвалося — назад його не вернеш.
— Плутаєш ти щось, — сказав він. — Зроду таких родичів не мав.
— Це ж як?
— А так. Не мав, і все. А тобі він ким доводиться, братом-сватом?
— Кінчай брехати, — промовив Цяця, випрямляючись. — Що я, сліпий? Чи психований?
— А я звідки знаю?..
Несподівано на допомогу прийшов білявий бандит, що був у козачих шароварах.
— Ні, — сказав він, підморгнувши приятелям, — ти, Цяця, не психований, а так, трохи чокнутий.
Мабуть, він вважався тут завзятим дотепником. Навколо зареготали. Посипалися глузливі зауваження:
— Цяця знову рідню шукає!
— Диви, знайшов: їхні собаки з одних ночов хльобали!
— Ша! Та не мій він родич… — почав було Цяця.
— А не твій, то і в куми не латайсь, — осадили його.
— Почекай, Петько, згодом розберешся. Ти краще скажи (це вже до Олексія), довго ще нам тут гнити, не знаєш?
— Недовго, — сказав Олексій, — незабаром вдаримо. Нечипоренко хіба даремно приїхав? Це, брат, сила!..
Цяця намагався ще щось пояснювати, але його вже не слухали. Всі присунулися до Олексія. Він узявся розписувати Нечипоренка: в нього, мовляв, ціла дивізія на Тираспольщині, однієї кінноти трохи не півтисячі табель, а на хуторах поблизу Парканів заховано цілу батарею польових гармат… Він говорив усе, що спадало на думку, аби відволікти увагу бандитів.
Коли через кілька хвилин він глянув туди, де стояв Цяця, Петька вже не було. Разом з ним зник бандит у козачих шароварах…
І тоді Олексій зрозумів, що помилка, припущена ним, непоправна. Хіба багато треба, щоб зчинити паніку серед бандитів! У катакомбах у Цяці, звичайно, немало приятелів, які йому довіряють. Досить Петьку сказати, що Олексій йому підозрілий, і вся зграя прийде сюди з'ясовувати, хто він такий. А коли при цьому згадають, що під час пожежі на елеваторі Олексій був з Микошею, якого тоді вбили при досить загадкових обставинах, то викрутитися вже буде неможливо! А згадають же, неодмінно згадають!..
Він говорив і говорив, вигадуючи все нові подробиці «бойової могутності» Нечипоренка, а серце важко калатало в грудях, і кожен його стук віддавався в голові: «Усе… кінець… усе…»
Потім думки попливли рівніше. Якщо вирватися з цієї печери, то ще є надія втекти, шмигнути в якийсь боковий тунель. Не солодко буде потім у кромішній темряві шукати виходу з катакомб, але це вже дрібниця…
До нього підійшов галичанин.
— Іди до батьків, кличуть, — сказав він.
«Ось воно… — подумав Олексій, відчувши, як його обсипало жаром. — Цяця вже доповів!..»
Він оглянувся. В голові промайнуло: «Цього, що з гвинтівкою, збити і в тунель!..»
Він одразу ж відкинув цю думку. Вийде він звідси чи ні — провал операції все одно на його совісті. «Ні, зволікати… зволікати до останньої секунди!..»
У ніші біля столу, за яким сиділи Вакульський, Дяглов, Нечипоренко, Петька Цяці не було.
— Ти більше не потрібен, — сказав Дяглов, як тільки Олексій підійшов до них. — Полковника ми самі відправимо.
— Єсть… — хрипко відповів Олексій. Прочистивши горло, додав: — Побажаю доброго здоров'я.
Нечипоренко подав йому руку:
— До побачення!
Проводжати Олексія пішов високий, похмурого вигляду ротмістр із шрамом поперек лоба, в шинелі наопашки — його тут називали комендантом.
Як тільки вони вийшли із штабу, Олексій засунув руку в кишеню і стиснув рукоятку браунінга. Другою рукою він раз по раз торкав стіни тунелю, відшукуючи бокові ходи, куди в разі небезпеки можна було б звернути.
Комендант, згорбившись, ішов попереду.
Першу печеру вони поминули щасливо. Тут уже спали. Тільки голий по пояс днювальний при світлі каганця вибирав з сорочки паразитів.
Потім вони поминули другу печеру. Згодом третю, четверту…
Цяці ніде не було.
Нерви в Олексія були такі напружені, що коли б хтось з'явився з бокового проходу, він би, певно, почав стріляти.
Але ніхто не з'являвся. Глуха, закам'яніла тиша залягла в тунелях, і тільки поблизу жилих печер її порушував неголосний говір, хропіння або сонне мурмотіння.
В останній печері бородатий унтер доповів ротмістрові, що все гаразд.
— Хто-небудь є зовні? — спитав той.
— Так точно, Івашкін і Яроха.
— Виведи цього і скажи, щоб пропустили.
— Слухаю, вашблродь.
Комендант знехотя козирнув Олексієві і пішов назад. Світло ліхтаря померехтіло в тунелі, розсіюючись на нерівностях стін, і згасло.
— Гайда якнайшвидше, — сказав Олексій унтерові. — Ніколи мені!
Він ще боявся повірити, що вся ця пригода з Петьком Цяцею скінчилася для нього щасливо. Треба було ще поминути кар'єр. Можливо, там чекають?..