Унтер пішов уперед, зупинився біля входу і гукнув:
— Ей, Яроха, пропусти тут одного. Чуєш?
— Нехай іде, — обізвався з кар'єру невидимий Яроха.
Стрімкі, з оббитими сходинками східці лишилися позаду. Чисте, свіже, настояне на полину і чебреці повітря освіжило легені. Все було на місці: місяць, бур'ян, оксамитна нічна темрява, прорізана срібним павутинням зоряного світла, така несхожа на сморідну темряву катакомб!
І все ж тільки відійшовши метрів за триста від старої каменоломні, Олексій розтиснув пальці і випустив рукоятку браунінга.
Але одразу ж знову схопив її. Його раптом стиха назвали по імені:
— Сивий?
Голос пролунав збоку і звідкись знизу, наче той, хто говорив, лежав на землі.
Олексій зупинився, затамувавши подих, висмикнув з кишені руку з браунінгом.
«Ось де вони! Ну, тут буде трохи легше!»
— Я питаю: Сивий, чи що? — повторив голос.
Олексій обережно промовив:
— Ну, а коли Сивий, то що? — і, пригнувшись, швидко відступив убік: могли вистрілити на звук.
— То йди ж сюди!
— Куди це «сюди»? — і знову крок убік.
— Іди, не бійся, та не здумай палити! Привіт тобі буде від Максима…
Так несподівано й дивно пролунав тут чекістський пароль, що Олексій навіть здригнувся. «Свій?! Чому?..»
— Та йди ж ти скоріше! — підганяли з темряви.
І Олексій пішов.
— Ліворуч бери, — командували йому. — Ще лівіше: тут ями скрізь, в'язи звернеш… Стій, посвічу.
Тепер голос пролунав майже біля самих ніг.
Спалахнув вогник. Попереду була яма. В ній стояв чоловік із сірником у руці.
— Лізь сюди, — сказав він, — тут неглибоко.
Спершись на край ями, Олексій стрибнув униз. Вітерець, піднятий ним, загасив сірник.
— Ну, здоров, — сказав чоловік, який стояв перед ним.
— Ти хто? — спитав Олексій.
Палець його занімів на спускові браунінга.
— Хто б не був, а з тебе, брат, відро горілки, на менше не згоден!
— Та хто ж ти, чорт забирай?!
— Ім'я потрібне? Ну, називай Сашком…
«Сашко! — згадав Олексій. — Розвідник, про якого говорив Олов'яников».
— Он воно що! — сказав він. — Чув…
— І я про тебе. Виходить, можна вважати, давні знайомі. Зараз покажусь, — може, впізнаєш…
Він чиркнув сірником, підніс до обличчя, і Олексій побачив кирпатий, вкритий ластовинням ніс і усміхнені очі білявого хлопця в козачих шароварах, який зник разом з Цяцею.
— Ти?
— Я. А що, не подобаюсь?
— Ні, нічого… А Цяця де?
— Он твій Цяця. Почив у бозі.
Прикривши вогник долонею, Сашко посвітив на дно ями. Там, витягнувшись, обхопивши голову руками, долілиць лежав убитий бандит.
— Це ти його… так?
— А то хто ж, ти, чи що? — з раптовим роздратуванням промовив Сашко і кинув догорілий сірник. — Щаслива твоя зоря, парубче, що я трапився поблизу, зараз ти б зі мною не розмовляв!.. Тютюн у тебе є?
Вони скрутили по цигарці. Сіли на камені. Жадібно й глибоко затягуючись, Сашко говорив пошепки:
— Тебе я одразу впізнав: Інокентьєв, не шкодуючи фарб, розмалював — такий, мовляв, та отакий… на випадок, значить, як доведеться зустрітися. А тут чую: Сивий… Ну, почав приглядатися, як би чого не трапилось. Коли Цяця почав до тебе чіплятися, я його відшив, пам'ятаєш?
— Ага…
— Потім бачу, він задком, задком — і вбік. Ну, думаю, погані справи: зараз гармидер зчинить. Я догнав його та й питаю: «Ти що, справді цього чоловіка знаєш?» — «Знаю, — каже. — Це більшовик, провалитися мені на цьому самому місці! Він у моєму дворі в іншого більшовика жив, свого родича, якого наші в продзагоні прикінчили…» Так?
— Так, — підтвердив Олексій. — Мене до нього Інокентьєв поставив.
— Ну от, Цяця й каже: «Зараз ми його прощупаємо. Я йому покажу, як баки забивати!» А я йому: «Не треба галасу зчиняти. Якщо це лягавий, то його треба порішити тихо й мирно, без шуму. Підстережемо, кажу, коли назад піде, і рішимо в степу». Ледве умовив, він усе поривався своїх підняти. Ну, от і все… Дуже тобі поталанило, юначе! І самому б каюк, і всій справі завал.
— Так… — Олексій зіщулився, уявивши собі, що могло вийти. — Вчасно ти. Спасибі!
— Спасибі в кишеню не покладеш. Без відра горілки не відступлю.
— Дивись, утопишся…
Обидва засміялись і штовхнули один одного ліктями.
— Ну, давай шквар звідси, — сказав Сашко. — Мені час.
— А як же Цяця?
— Цяцю я сховаю. Він часто в місто ходив, днів п'ять про нього й не згадають.
— Більше й не треба.
— Знаю…
Пересвідчившись, що навколо все спокійно, Сашко допоміг Олексієві вибратися з ями і показав куди йти.
— Додому передати не треба нічого? — спитав Олексій, нахилившись до нього.
— Ні, все передано. Хіба що привіт.
— Ну, прощавай!
— Щасливо!..
Вони міцно потиснули один одному долоні і розсталися.
Ступивши три кроки, Олексій обернувся і не побачив Сашка.
І більше не бачив його ніколи. Тільки через кілька тижнів, читаючи пам'ятний перелік чекістів, які загинули під час ліквідації банди в Нерубайських катакомбах, узнав його справжнє прізвище — Грошев…
ПОДАРУНОК НЕЧИПОРЕНКА
Як і треба було сподіватися, в списках співробітників Одеської надзвичайної комісії Лежина не було. Не було такого і в Особливому відділі гарнізону. Виявився один, на прізвище Лажнян, але перевірка показала, що це колишній командир взводу стрілецької бригади Котовського, родом з Нахічевані. Багато хто знав його ще з громадянської війни.
Тим часом тримати в таємниці наступну операцію було все важче й важче. Для підготовчої роботи теж потрібні були люди. Інокентьєв пропонував потроху залучати до неї найбільш випробуваних і перевірених співробітників, але обережний начальник розвідвідділу категорично заперечував.
— Розміркуй сам, — казав він, — через одного шпигуна ми зараз мов скляні — просвічуємося наскрізь. Він же напевне підтримує з кимось дружні стосунки і, найімовірніше, саме з найкращими з наших людей.
— Ну й що з того? Гадаєш, вони йому вибовкнуть по дружбі? — образився за чекістів Інокентьєв.
— Не в тім справа. Досить відірвати їх од звичайної роботи, щоб він насторожився.
— Ну й дідько з ним, нехай собі насторожується! Мало які справи у нас бувають!
Олов'яников заперечливо хитнув головою.
— Ні, не можна, все на волосинці!
Він не хотів ризикувати в жодній дрібниці і, мабуть, мав рацію. Але рискнути все ж довелося. І саме цей риск зайвий раз підтвердив справедливість старовинного прислів'я про те, що нема лиха без добра.
Настав час зустрічати в Люстдорфі фелюгу із зброєю. Для операції потрібні були люди. Олов'яников запропонував було відібрати їх із співробітників карного розшуку або навіть мобілізувати молодь через міський комітет комсомолу, але Немцов і слухати про це не захотів.
— Нехай наші йдуть, — заявив він, — справа серйозна!
— А шпигун? — нагадав Олов'яников.
— Шпигун, шпигун! На Канатній дитячий будинок відкрили для матроських сиріт. Можливо, ти їх краще візьмеш? Там уже напевне немає шпигунів!
— Мені, знаєш, не до жартів, — сказав Олов'яников, смикаючи вуса. — Групу має очолити Михальов. Люди підуть з ним ніби як блатні і називатимуть його Сивим. А ти розумієш, як небезпечно розшифровувати Михальова саме перед нарадою отаманів?
— Я все чудово розумію! — сказав Немцов. — Але й передоручати цю справу комусь іншому не маю наміру! Пусти поголос, що вночі братимемо контрабандистів, ну, скажімо, в Лузанівці. Справа звичайна, нікого не здивує. І виклич добровольців. Так, так, добровольців! Чим відвертіше діятимемо, тим менше той запідозрить. А Михальова їм не обов'язково називати: не всі ж блатні в місті знають його, кінець кінцем!.. Ну, двом-трьом хлопцям, які надійніші, можна сказати, і досить.
— Але ж від решти не приховаєш, що фелюга доставить зброю. Одного цього досить, щоб провалити Михальова.
— Попередь, щоб мовчали.