За кілька хвилин у кабінет влетів щуплий, гостроносий чоловік у збитому на потилицю військовому кашкеті.
— Кликали? — спитав він, дихаючи з свистом.
— Це Михальов, наш новий співробітник, — сказав Брокман. — Треба його одягти, щоб не соромно було. І хай зброю вибере.
Начгосп окинув Олексія оцінюючим поглядом з ніг ю голови і похитав головою:
— Нелегке завдання! Такий зріст! Це ж Ілля Муромець! Ну, добре, щось придумаємо.
— І ще глянь, які на ньому шкарбани. Чоботи в тебе є?
На обличчі у Фельцера з'явився мрійний вираз. Начгосп наче хотів сказати: «Якби!..»
— Значить, нема? — спитав Брокман. — В такому разі видай крісло.
— Товаришу голова, — заговорив начгосп м'яко, — може товариш Михальов почекає? Мені обіцяли прислані партію чобіт через тиждень-другий. В будинку майже не лишається крісел.
— Що мені, прийоми влаштовувати? — сказав Брокман. — У мене люди голі ходять! Сідай, — наказав Олексієві, який нічого не розумів, — ось папір, пиши…
Він продиктував текст заяви. Олексій написав:
«В зв'язку з відсутністю взуття, прошу видати мені 1 (одне) шкіряне крісло на чоботи».
Брокман розмашисто поставив резолюцію: «Госпчастина. Видати. Брокман».
— Тепер іди, — сказав він. — Коли все зробиш, зайди. З житлом доведеться самому влаштовуватися, мені тебе класти нікуди. Одну-дві ночі можеш де-небудь на дивані переспати, а там куди хочеш, заживатися не дозволю.
— Влаштуюсь. Я тутешній! — сказав розчулений Олексій. — Дякую вам…
— Добре, нічого. Роботою з тебе візьмемо.
У кладовій ЧК знайшлося чудове галіфе на зріст Олексія — діагональове, з шкіряними леями. В купі дрантя Фельцер розкопав старий, але ще міцний офіцерський френч. Він добряче вигорів на сонці і був у двох місцях пробитий кулями — на дірочках лежали акуратні латки. По одній з латок на лівій нагрудній кишені легко можна було догадатися про долю колишнього власника френча.
Фельцер вказав на неї пальцем.
— Щоб ви знали: це добра прикмета. Двічі в одне місце не влучає. Ну, кращого не знайдеш, лежить як влитий…
Потім вони пішли нагору, в зал, де біля стіни стояло поряд кілька кабінетних крісел. Фельцер віддав одне Олексієві. Він вибрав найменш потерте і сам допоміг обідрати з нього коричньову скрипучу шкіру.
А потім Фельцер проявив справжню королівську щедрість. Він знову повів Олексія в кладову і там дістав з полиці шматок товстої твердої шкіри — на підошви!..
Із зброї Олексій вибрав наган: він був звичнішим і надійнішим, ніж важкі парабелуми. Браунінг він теж лишив при собі. Він любив цей легенький, малесенький, наче іграшка, пістолетик. До того ж це була пам'ять від Силіна.
З Фельцером вони розсталися друзями.
Одягнутий в усе нове, з наганом на боці і згортком шкіри під пахвою Олексій знову прийшов до Брокмана, трохи соромлячись свого шикарного вигляду. Але той, зайнятий якимись паперами, мигцем глянув на нього і кивнув на стілець.
— Посидь, я зараз.
Оповитий клубами махорочного диму, Брокман зробив на паперах помітки, розклав їх по купках і викликав чергового:
— Рознеси по відділах. Ось ці в трибунал підуть, а цих хай сьогодні ж відпустять. Даремно людей налякали. І скажи Іларіонову, щоб не хапав усіх підряд, іншим разом шию намилю! Філіппов тут?
— Нема ще.
— Гаразд, іди.
Черговий пішов. Тоді Брокман оглянув Олексія і, здавалося, був задоволений.
— Добре, тепер слухай, Михальов. Будеш у нас працювати, так треба тобі дещо втовкмачити… — Він вийшов з-за стола, пройшовся, шкутильгаючи, по кабінету, і зупинився перед Олексієм. — Слухай уважно, товаришу, і запам'ятовуй… Робота у нас важка. Грязна робота. Щось наче як у золотарів. А робити її треба чистими руками. Розумієш ти мене?
Олексій ствердно хитнув головою.
— Це добре, якщо розумієш… Обстановку я тобі зараз не розповідатиму, сам потроху розберешся. Хлопець ти грамотний, у нас небагато таких, що в гімназії вчилися. Головне, запам'ятай ось що… — Брокману, видно, важко було стояти. Він присунув стілець, сів напроти Олексія і продовжував говорити повільно, з розстановкою, немов даючи тому час обдумати кожне слово:–
— Завдання у нас — боротися з контрреволюцією, і нам дана для цього велика влада над людьми. Але то влада особлива. Якщо для себе вигоду шукатимеш, розмова з тобою буде коротка.
— Мені про це говорити не треба! — крізь зуби сказав Олексій.
— Ти перестань! — обірвав його Брокман. — Треба! Щодня треба нагадувати. І не тобі одному: всім нам. У такій справі, як наша, легко втратити розум, а втратиш розум — наробиш лиха, гіршого за контрреволюцію. Один був такий, теж не любив, щоб нагадували. Вивели і в розход. Підслідствених бив… Ти це врахуй. Ми не жандарми. На нас народ дивиться як на Радянську владу, і це завжди треба пам'ятати. — Він підвівся і пересів до столу. — Тепер так… Роботи буде багато. І вдень, і вночі, і без недільних днів: контрреволюція свят не справляє. Оскільки в тебе вже є досвід, підеш у відділ військових справ і боротьби з шпигунством. Начальником у тебе буде уповноважений Величко. Він зараз на операції, так що зустрінешся з ним завтра. Сьогодні відпочивай, влаштовуйся… Чоботи замов. Спитай у Фельцера, він тобі шевця порадить.
— Уже порадив.
У двері просунулася голова чергового.
— Прийшов Філіппов.
Олексій підвівся.
— Посидь, якщо хочеш, — сказав Брокман, — звикай до обстановки. Цей Філіппов — начальник авіаційного загону. Потрібна людина, але фрукт…
Він не договорив. Філіппов увійшов у кімнату…
НОВІ ЗУСТРІЧІ
З першого погляду було видно, що це льотчик; обвітрений, загорілий до мідної чорноти, в синьому з плямами комбінезоні. На згині ліктя висіли захисні окуляри і льотний шолом. По боках теліпалися на довгих ремінцях планшет і маузер у дерев'яній кобурі.
— Філіппов прибув, — доповів він.
— Здрастуй, сідай, — сказав Брокман. — Це Михальов, наш співробітник.
Філіппов недбало кивнув Олексієві і сів. Планшет і маузер поклав на зелене сукно стола. Він тримався впевнено і навіть трохи розв'язно, як людина, що знає собі ціну.
— Що в тебе там вийшло з Ісаковим? — спитав Брокман.
— Ага, вже наскаржився, — посміхнувся Філіппов. — Нічого такого особливого не вийшло.
— Ти чому відмовився сьогодні од польотів?
— Значить, була причина. Вчора політав і досить. Мені пальне з неба не капає.
— Для тебе наказ начальника військдільниці існує? Перший день в армії, дисципліни не знаєш?
— Ти на мене не кричи, товаришу Брокман, — спокійно сказав Філіппов. — Мені тепер Ісаков не указ…
— Це чому ж?
— А ось глянь… — Філіппов дістав з планшета якогось папірця і простягнув його Брокману. — Одержав наказ з Миколаєва. Наказують усім складом і з апаратами відбути в тил на нову базу…
Брокман читав наказ, і обличчя його помітно блідло. Він повільно склав папірець і після короткого роздуму кинув його в шухляду стола.
— Так ось, Філіппов… Нікуди ти звідси не полетиш. — У нього сіпнулася щока.
— Та невже? — промовив Філіппов з ледве помітною іронією.
— Нікуди! Я наказ скасовую!
— Не маєш права, товаришу голова.
— Не твоя турбота! Цей наказ — зрадницький.
— Тобі всюди зрадництво ввижається!
— Ввижається? Ти сам подумай: де ви зараз потрібніші — тут чи в тилу?
— Можливо, навіть, що й тут, — почав був Філіппов. — Не в тому річ…
— В тому! — перебив його Брокман. — Для нас авіація майже єдиний засіб артилерійської розвідки. Перед самим наступом перевести вас у тил — таке тільки ворог міг придумати.
— Та мені що! — досадливо зморщився Філіппов. — Ти сам кажеш: дисципліна. Наказують — треба виконувати.
— Повторюю: нікуди ти не полетиш! Зараз напишу розпорядження, що я під загрозою арешту заборонив тобі виконувати наказ номер двісті шістнадцять дріб вісімнадцять, оскільки вважаю цей наказ ворожою вилазкою. Досить з тебе?